Роман с...

Розквітла черемшина Володимира Гришка

Українська земля споконвіку багата талановитими співаками. І в минулі епохи, і зараз вони підносять пісенну славу нашої країни.
Володимир Гришко — народний артист України, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка — давно здобув світове визнання. Географія його співочої творчості доволі широка — це кращі оперні сцени США («Нью-Йорк Сіті опера», «Метрополітен опера»), Європи (Париж, Прага), а також Маріїнський театр. У концертах та виставах він неодноразово виступав разом із найяскравішими світовими зірками. Українські шанувальники музики також не обділені його увагою, бо він є солістом Київської Національної опери і підкреслює, що завжди був і лишається українським співаком. При спілкуванні з Володимиром Гришком вражає напрочуд щира і відкрита посмішка, а глибокий, інтимний голос зачаровує навіть при розмові.

— Пане Володимире, чи пам’ятаєте Ви, коли заспівали вперше?
— Пам’ятаю, як заспівав у своєї мамусі на колінах: «Всюди буйно квітне черемшина»... Мені було тоді шість років. І мабуть, та дивна квітка черемшини, дякуючи Богові, і далі розцвітала в дитині. Потім був хор «Щедрик», з яким ми багато їздили. На все життя залишилось враження, коли, у нагороду, нас повезли у Мавзолей до дєдушкі Леніна, який зробив нам революцію... Мене називали «київський Робертіно Лоретті». У нашій родині мама дуже гарно співала, тьотя була заслуженою артисткою в опереті, та й взагалі — хто з української нації не співає?!

— Вокальну освіту Ви здобували у Київському музичному училищі, Консерваторії та аспірантурі. Що найголовніше вклали у Вас викладачі у студентські роки?
— Першим як батько прийняв мене Володимир Олександрович Запорожцев. Він не має регалій і звань, але є дуже гарним викладачем. Я безмірно вдячний всім, хто навчав мене. Коли я вступив у консерваторію до видатного оперного співака Володимира Тимохіна, він мені сказав: «Ви своїм голосом можете змінити своє життя». Я тоді досить скептично до цього поставився, але він був правий, так і вийшло. Головне, що я довірився йому. Зараз ми маємо велику проблему, коли учні не довіряють своїм викладачам. Вони знають, що опера або будь-який хор України їх не нагодує, і це так і є, я з ними згоден. Тому вони й побоюються, що роки, проведені у консерваторії та музичному училищі, будуть марними і підуть, як то кажуть, «під хвіст»... Зараз я маю чотирьох учнів. Мене попросили, щоб я влився у плеяду видатних людей консерваторії, які все життя співали на оперній сцені.

— Ви також брали уроки майстерності у відомих світових маестро, зокрема — італійських. Хто Вас вчив, і чим відрізняється італійська вокальна школа від української?
— Це зовсім інша школа, і взагалі — інше сприйняття вокалу. Після цих уроків у мене з’явилася нова манера співу. Це можна було почути у концертах з Лучано Паваротті та Монтсеррат Кабальє. Моїми вчителями були і є маестро Арріго Поло, Лучано Паваротті, пізніше — Білл Шуман з «Метрополітен опера». Було важко, бо я виріс в інших умовах, але я три роки ламав себе і продовжував з ним займатися. Один урок в нього коштував 160 доларів за 45 хвилин.
— Ви зараз співаєте провідні партії у найвідоміших оперних театрах. Чи є серед них улюблені, які максимально, на Вашу думку, розкривають Ваш творчий потенціал?
— Насамперед, я люблю нашу національну класику — «Запорожця за Дунаєм», «Наталку Полтавку», «Наймичку», партії в яких я із задоволенням виконував і виконую. «Найсвіжіше» особисте звершення в моїй долі — це остання опера Чайковського «Чародійка», яку майже ніхто не знає і не чув. Геніальний Чайковський вклав у неї все своє життя. Щойно на фестивалі у Баден-Бадені відбулася світова прем’єра за участю солістів Маріїнського театру, якою диригував кращий, як я вважаю, світовий диригент Валерій Михайлович Гергієв. Моя партія княжича Юрія — надзвичайно психологічно складна: він поєднує в собі почуття до матері і ставлення до коханої жінки. З точки зору вокалу, ця партія містить багато труднощів: у ній чотири верхніх «до», багато «сі-бемолей». Я мушу сказати також про «Бал-маскарад» Верді, де я співав партію графа Ричарда в Європі та Маріїнському театрі. Коли я був маленький, я чув цю оперу в нашому театрі і пам’ятаю Володимира Федотова, котрий співав блискуче. Багато видатних українських співаків були яскравими зразками у моїй культурній освіті: Кипаренко-Доманський, Трет’як, Цілинник — це голоси найвищого ступеню геніальності.

— Чи може один і той самий сценічний образ змінюватися у Вашому виконанні у різних театрах та під орудою різних диригентів?
— Я максимально вкладаю в образ те, що можу. Завжди є основне зерно. Я багато співав у великих театрах, і диригент, звичайно, для мене — велика і поважна людина. Але, маючи власний досвід, я іноді сам роблю якісь новації, не ламаючи партитури, а, скажімо, більш у духовній, емоційній площині. Я вважаю, що маю право додати щось своє.

— Які моменти є найважливішими при роботі над роллю, і як Ви намагаєтесь знайти власний образ?
— По-перше, зараз я не довіряю режисерові. Я працював з видатними особистостями — Франко Дзефіреллі, Андроном Кончаловським. На превеликий жаль, я вже не зможу попрацювати, як це було, з Пітером Устіновим, Іриною Молостовою. Вони мене навчили не вдаватися до кліше. А зараз я не бачу яскравих, новаторських режисерських підходів. Тому завжди роблю так, як сам відчуваю. Коли люди бачать правду на сцені, вони їй вірять. Взагалі, тепер час не просто співака чи актора, а людини, яка своєю енергетикою, високим рівнем майстерності та іміджем може сконцентрувати увагу глядача.

— Якою є специфіка роботи за кордоном?
— На Заході життя більш динамічне, тому що час — це гроші, і репетиції — це також великі гроші. Тож і вистави готуються у максимально стислі терміни, дуже мобільно. Хоча це велике фізичне й емоційне навантаження, я вже давно пристосувався і звик до такого ритму. Але ніколи не бачив, щоб вистави у наших театрах ставилися за два чи три тижні, як на Заході. Тут репетиції можуть йти і по півроку. То інша ментальність. Є й різниця між нашими жінками. Слов’янська жінка відрізняється тим, що хоче все «блискавично зараз». А західна жінка будує стратегію сім’ї, піклується про здоров’я чоловіка, бо вважає, що це основний «капітал», складає плани на майбутнє...

— Працюючи багато років у театрі, я мала змогу переконатися, що тут постійно можуть виникати курйозні ситуації і навіть форс-мажорні обставини під час вистави. Чи траплялося таке з Вами?
— Одного разу в моєї партнерки перука загорілася прямо на сцені. Я почав її з неї зривати, там були шпильки, партнерка кричала, їй було дуже боляче, але я мав її рятувати... Іншого разу в Маріїнському театрі під час вистави «Бал-маскарад» на мене впала балка і вдарила мене у плече, та, дякувати Богові, нічого не зламала.

— Які сценічні партнери та партнерки справили на Вас найбільше враження?
— Безумовно, це незрівнянна Монтсеррат Кабальє та маестро Паваротті. Також Еріка Маттіла та примадонна «Метрополітен опера», українка за походженням Марія Гулєгіна — краща Тоска світу. Хотілося б особливо відзначити нашу Ольгу Микитенко. А загалом, цей список довгий, бо багато партнерів справили на мене незабутнє враження.

— Ви є лауреатом кількох престижних міжнародних конкурсів. Яка саме перемога була етапною та вирішальною у Вашій музичній долі?
— Я би назвав конкурс у Севільї в Іспанії, де я отримав Гран-прі, приз Каталонії і титул найпершого тенора «Tenor milor» у 1991 році. Був ще Гран-прі у Тулузі. Я також був удостоєний честі стати у Барселоні володарем Гран-прі та спеціального призу Пласідо Домінго, який зазвичай вручається кращим іспанським тенорам. Я був першим іноземцем, який його отримав. Лучано Паваротті сказав у газеті, що Україну він знає завдяки Помаранчевій революції, братам Кличкам, футболістові Шевченку — та Володимиру Гришку. Мені було дуже приємно, що сам «король співу» назвав мене, тим більше, що я був не його «васалом», а українським співаком.

— Яким творам сучасних композиторів Ви надаєте перевагу і берете до свого репертуару?
— Мене приваблює наша сучасна класика — вічна музика Майбороди, Івасюка, Білаша. Зараз я багато працюю в студії, записуючи саме її. Ці твори дуже дорогі для мене, як і репертуар Магомаєва, Градського. Намагаюся зробити іншу інтерпретацію, аранжування. Думаю, це буде цікаво.

— Що спонукало Вас заспівати дуетом з естрадними співаками?
— Прохання маестро Паваротті наблизити оперу до широких мас, що він і зробив. Також всі пам’ятають фантастичний дует Монтсеррат Кабальє і Фрейді Меркьюрі, після якого велика дива стала ще більш знаною і популярною, особливо у молоді. Я із задоволенням це продовжую.

— Ви часто берете участь у різних мистецьких заходах, котрі популяризують Україну та українську музику в світі.
— Це для мене велика і відповідальна місія, моє покликання. Я був страшенно гордий, коли ми в Італії отримали Гран-прі разом з хором «Щедрик», в якому я починав. Хотіли заспівати Папі Римському щось надзвичайне — і на величезному піднесенні заспівали «Алілуйя» українського композитора Людкевича. Ми славили нашу державу під українським прапором. Діти плакали. Було і є багато інших акцій, наприклад — «Дні культури України в Європі». Мені дуже приємно, що я задіяний у них, бо вкладаю в це багато душі, розділяючи хвилювання тих артистів, котрі скрізь у світі відстоюють і підтримують звання українських митців.

— Як намагаєтеся поновлювати свої сили, чи вдається Вам відпочивати?
— Я маю зараз велику честь і привілей бути радником Президента Ющенка з питань культури. Хотів би якнайбільше зробити в цьому напрямку і доводжу це не словом, а ділом, представляючи Україну світові. Зараз для мене розпочнеться «третя серія» сьогоднішнього дня — вечірня, бо матиму багато зустрічей. А коли приїду додому — буде четверта: мушу вчити тексти і нову оперну партитуру. Відпочивати нема коли. Так у мене весь час, і я вважаю, що завжди треба йти вперед.

— Які мистецькі заходи за участю світових зірок Ви готуєте найближчим часом?
— Я пишаюся тим, що є продюсером великого фестивалю «Київська Русь», який вперше має відбутися у Києві у травні. Все починалося з Київської Русі — це наше християнство, наша Альма-матер. Будуть великі імена, які українська публіка ще не мала змоги чути: співаки, музиканти, актори. Головним диригентом, директором і художнім керівником буде Валерій Гергієв. Сподіваюсь, цю велику мистецьку акцію спіткає щаслива доля.

— Хотілося б почути пораду від Володимира Гришка для вокалістів-початківців: які якості, крім вдосконалення вокальної майстерності, потрібно у собі розвивати?
— Перш за все — наполегливість. Друга порада — реально дивитися на свої можливості. Не всі стануть зірками. Треба десять разів подумати, перш ніж сказати, що хочеш займатися кар’єрою співака. Зараз цю кар’єру зробити майже неможливо, тому що оперну сцену заполонили представники нетрадиційних орієнтацій і не пускають туди артистів іншого кола. Я — людина цивілізована і нормально ставлюся до будь-якої віри чи орієнтації. Але маємо факт, що важелі спрацьовують на користь певної категорії. Взагалі, я б порадив акторам обов’язково мати другу професію, і я в свої досить «молоді» роки зробив неймовірний вчинок: моя дитина пішла вчитися у перший клас до школи, а я пішов вчитися на перший курс до Дипломатичної Академії на здобуття диплому магістра дипломатії.

— У яких виставах Київської опери ми матимемо змогу Вас почути, і чи можуть кияни сподіватися на Ваш сольний концерт?
— У театрі я з’явлюсь у грудні в опері «Травіата» у партії Альфреда, яка для мене знакова, я з неї починав, і в Америці мене назвали «майбутнім Альфредівським лідером». А сольний концерт «Володимир Гришко та його друзі» у палаці «Україна» планую на весну. Отже, незабаром зустрінемося. Я хотів би побажати читачам «Контрамарки» гарних сподівань, гарної музики, і щоб вони ніколи не були розчаровані тим, що бачать і чують з театральних сцен.

Бесідувала Віта ШПАКОВСЬКА

Все статьи номера