Роман с...

Олексій Богданович: «Продовження є...»

Загадковий і спокусливий, добрий і мислячий, талановитий актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, Голова Київського відділення Спілки театральних діячів України, народний артист України, лауреат театральних премій Олексій Богданович вражає своїм поміркованим поглядом на життя і творчість. Перебуваючи у нескінченному пошуку себе, він мислить не тимчасовими категоріями сьогодення, а одвічними благодатними постулатами Майбутнього.

◗❱ Олексію, напередодні свого 45-річчя чи замислювалися Ви над минулим? Як Ви можете оцінити пройдений шлях? Можливо, про щось жалкуєте чи щось змінили б? Ви хотіли стати лікарем, проте, обрали мистецтво.

◗ Найменше я думаю про вік. Це моє життя. Я вдячний Богові за те, що маю. Виконую свою роботу, максимально використовуючи свій талант і можливості. Намагаюся знайти нові шляхи самореалізації. В моменти розчарування думаю: навіщо мені це потрібно? Моя професія нервова, жорстока, зла. Краще було б сидіти у якомусь офісі, працювати по вісім годин, закінчувати роботу і викидати все з голови. А на дрібниці не варто зважати.
Фактично, я не прагнув стати актором. Та треба ж було обирати певний шлях. Лікарі — професія завжди актуальна. Я навіть у кіно приймав пологи, робив кесарів розтин. Напевно, я був би гарним лікарем, адже відчуваю людей, їхній біль, ми дуже слабкі істоти. Та Бог вказав мені інший шлях. Іноді спадає на думку, що театр — гріховне заняття, розвага, відволікання людей від сконцентрованості на справжньому християнському житті. І через це я часто непокоюся. Тому зі сцени намагаюся не розважати глядача, а спонукаю його замислюватися над власним буттям.
◗❱ Якою є сьогодні головна тема Актора? Зокрема, Ви з чим апелюєте до глядача?

◗ Ми маємо повертатися до тих витоків людськості, які закладені в нас. Їх не багато. Та дуже важко зберігати їх у собі та виконувати у нашому непростому житті, сповненому різноманітних спокус.
Головне — повернути людину до людини, до тих моральних аспектів, духовних надбань, яких набуло людство протягом свого існування. Навколо дуже багато негативу в усьому —
в стосунках, думках, бажаннях людей. Стає сумно. Може це наївний романтизм, але я б хотів, аби люди поверталися до доброти, любові, співчуття, ніжності. Своїми роботами я намагаюся наповнити цим людей. Іноді такий герой, типаж не потрібен у нашому часі. Він архаїчний. Тепер діловий, рішучий антигерой перетворився на героя у нашій країні. А такі «герої» примітизованого соціуму мені не цікаві.

◗❱ Чи готові Ви нині зіграти моновиставу?

◗ Це непросте завдання.
З Іриною Дорошенко ми граємо дуетну виставу «Маленькі подружні злочини» за п’єсою Еріка-Емманюеля Шмітта, постановку якої здійснив Кшиштоф Зануссі. Важко тримати увагу глядача протягом двох годин, не виходячи зі сцени. Це колосальна праця. Проте, я звик не жаліти себе на сцені. Та я не беруся за моновиставу через брак матеріалу. Мабуть, я мінливий чоловік. Коли мені до рук потрапляє певний матеріал, я переконаний, що саме це мені нині потрібно. Минає місяць, я працюю над ним, осмислюю, раптом він мені стає нецікавим. Я його вже сприймаю лише як літературний матеріал. Тепер я перебуваю у стані пошуку. Все залежить від того, що я знайду, а чи знайду взагалі?

◗❱ Ви — один із небагатьох артистів, які вміють відмовлятися від пропозицій прорекламувати щось чи озвучити певний фільм тощо. Це стається через певну матеріальну стабільність чи річ у міцних моральних принципах?

◗ Я хочу робити те, що мені подобається. Не завжди це виходить. Реклама мені не подобається як власне продукт. Непристойно нав’язувати людині несвободу у праві вибору, використовувати людину тощо. Я не хочу брати участь у цій  справі. Може вона й не така брудна, але несимпатична для мене. Жодна особистість не має права спонукати людину до певних дій. До того ж, мені дуже прикро, коли в рекламі беруть участь діти. Це розтління малої душі, яка не може зрозуміти, що з нею відбувається, до чого її спонукають. З меркантильних міркувань іноді виникає певне бажання — тобі пропонують добрячу оплату, але добре, що вистачає життєвої стійкості не піддаватися на цю спокусу. Тим більше, я працюю в театрі, маю певний заробіток. Великих забаганок у мене немає, бо немає чим їх фінансово підтвердити. Тому я задовольняюся тим, що є.
Щодо озвучування —
я не можу довго сидіти перед мікрофоном і механічно промовляти чужі тексти. В цьому немає творчості. А де немає творчості, мені не цікаво... Нещодавно протягом шести годин я озвучував фільм про Почаївську Лавру. Незабаром його транслюватимуть на «Інтері». Існує російський варіант, та попросили переозвучити його українською мовою. Я із задоволенням виконував цю роботу, за яку мені не буде соромно. Коли я поїхав до мами, мене зустрів панотець із нашої церкви. Почав дякувати. Я спочатку не зрозумів — за що? Виявляється, у нашій парафії на зборах панотців демонстрували цей фільм. Він упізнав мене за голосом. Така похвала неоціненна. Тепер мені запропонували вести християнську програму про церковні традиції, свята. Якщо мене затвердять духовні особи, у цій справі я зможу знайти справжню насолоду.

◗❱ Ваш творчий здобуток певною мірою складається з ролей, де ви створюєте людей влади (король Артур — «Мерлін, або Спустошена країна....», принц Уельський — «Кін 4», Людовик 14 — «Ех, мушкетери, мушкетери...», граф Альмавіва — «Весілля Фігаро»...) Ваше визначення влади як діалектичного поняття. Якою є філософія одвічної влади?

◗ Мабуть, влада — це закон життя. Колись у одного українського академіка запитали, як він ставиться до влади? А тодішня влада була йому недовподоби. «Влада від Бога», — відповів він. Ми заслуговуємо на ту владу, яку обрали. Якщо влада корумпована, продажна, безпринципна, аморальна, то треба шукати проблему не у владі, а в моральній категорії людей, які обирають цю владу. Це ж ми віддаємо свої голоси, надії, сподіваємося на неї. А вона займається виключно собою. Кажуть: владна еліта. Це не та еліта, до якої б я прагнув у житті. Коли вони не знають, що таке мистецтво, що ж це за еліта? Звичайно, є виключення, але загальна картина — жахлива. Ідучи до влади, треба приймати її закони. А якщо ти прийдеш зі своїм уставом, тебе одразу звідти попросять. Мене страшенно вражає пануюча там брехня. Коли тобі зараз кажуть про кардинальні серйозні речі, а за дві хвилини апелюють іншими категоріями, тоді ти думаєш: а коли вони були щирими? Ніколи. Щодо сановних осіб, яких я грав. Тоді був інший час. Ці королі, принци — були помазаниками Бога. До них ставилися як до відповідальних осіб, на яких Богом була покладена велика місія. Сам я у владі не був. Про моє головування у Київському відділенні СТД смішно казати. Я займаюся цим, але окрім конфліктів, що там виникають, неприємних емоцій, що я там отримую — нічого немає. Мій батько, якщо був впевнений у власній правоті, незважаючи на авторитети, казав усе прямо. Так і я. Тому у владі я б довго не затримався. Для мене важливо зберегти себе. На Землі ми тимчасові мешканці.
А хочеться сподіватися на подальше життя. Для мене це важливіше. Всі наші проблеми через наше невір’я. Та вічне майбуття чи небуття залежить від тимчасового буття на цій Землі.

◗❱ Одним із головних чинників Вашого життя є духовний комфорт. Яким чином Ви його досягаєте сьогодні?

◗ Якби ж я навчився контролювати свої емоції...Я часто вдаюся до песимізму, самокатування, суму. Але це гріховно. Нам подароване життя, ми повинні цінувати кожен день і дякувати Богові. Та іноді панівним стає «треба!» Я повинен до чогось прагнути, щось доводити, мені треба більше, треба бути першим. Буває, заганяю себе у глухий кут і не знаю, як звідти вибратися. З часом я навчився скорочувати ці періоди до мінімуму. У важкі моменти їду до Китаєва, у чоловічий монастир. Або до джерела Сльози Божої Матері, що у Феофанії. Або допомагаю комусь, дарую друзям ікони. Також іноді виникає потреба змінити обстановку, політати на планері чи покататися на лижах у Карпатах, чи просто побути на самоті.

◗❱ Перефразуйте, будь-ласка, сентенцію Калігули: «Я хочу мати місяць, тільки тоді я буду щасливий».

◗ Місяць мені не допоможе (сміється). Якби Калігулі дали місяць, він би сказав: «Боже, що я хотів? Я хочу Галактику...» Я хочу нічого не хотіти. Боюся хотіти, когось розгнівати. Моє прізвище зобов’язує. Слава Богові, маю і роботу, і здоров’я. Не хочу здаватися зухвалим, претендуючи на щось більше. Мені дається стільки, скільки я заслуговую. Це і є щастя.

◗❱ Микола Бердяєв вважав, що «...пошуки сенсу життя надають сенсу власне життю...» Ваш коментар, міркування.

◗ Сенс вічного життя зрозумілий. А в цьому житті ми повинні скласти іспит, аби потрапити Туди. Намагаюся виконати свою місію — нікого не вбив, не підставив, не зламав нікому життя, ніхто через мене особливо не страждав, хоча це неможливо. Взагалі, наше життя дуже трагічне, надто коротке і невідоме. Іноді зароджується в нас певна зневіра. Колись мені наснився сон, в якому я помирав. Відчував, як холоне тіло, починає притуплятися думка. Останнє, що я подумав: на цьому все закінчиться, а далі — цілковитий спокій. І я наче розчинився. Спливає деякий час і сяйнула думка: Боже, то це ж я думаю! Я прокинувся у дивному стані. Це був знак від Бога — продовження є… Сенс життя дуже простий, та як важко жити правильно. ❧

Людмила Гуренко

p. s.
«Контрамарка» вітає улюбленого актора з Днем народження.

Все статьи номера