Режиссерская комната

Олександр Білозуб

Український режисер і актор Олександр Білозуб, збагачуючись досвідом зарубіжних колег, щоразу створює все нові авторські вистави. Сміливий і щирий у висловлюванні власних думок, він опановує незвідані грані сучасного життя і творчості.

◗❱ Олександре, чи не почуваєтеся Ви самотнім у нинішньому світі, адже він дедалі більше перетворюється на спільноту відлюдьків, де людина відокремлюється не стільки від інших, скільки від самої себе. Чи треба долати цю самотність?

◗ Відокремлення? Не думаю, що це правильна позиція. Мовою театру я говорю про ту чи іншу наболілу тему, через яку переймаюся сьогодні. Багато речей я не сприймаю, намагаюся їх уникати, адже нічого не можу змінити в цьому світі. Нині ритм життя дуже прискорився і під час цього бігу ми втрачаємо людські моральні якості, навіть не помічаючи цього. А коли прибігаємо до фінішу — повертатися вже запізно. Найголовніше завдання театру — зупинитися і звернути увагу глядача на певну історію. Тим більше, що наша професія одного дня — публічна. Ти зараз виходиш і говориш про те, що тобі болить. Тема фактично примусової еміграції у прем’єрній виставі «Я згадую...Амаркорд» дуже болісна і знайома всім. Тому виник такий великий інтерес до цього матеріалу.
…Мені вже 46 років. Я вихований іншим часом. У кожного покоління є такі «відрізки» — «мій, наш час». У «моєму» часі були, часто нехай навіть і вигадані певні ідеали. Але це були моральні стовпи, конкретні цінності. Нині мені прикро, що вони змінилися, а нові ще не виникли. Та в цьому загальному бігові, на жаль, ймовірно, й не виникнуть жодні цінності, бо світ розфокусований, певні акценти розставлені і розставляють їх самі люди. Наприклад, організовують конкурси краси, які перетворюються на конкурси продажу робочої сили за кордон. І тому «героями дня» стають люди, які торгують шматтям, мораллю, — всім. Гроші, гроші… Я не ханжа, гроші потрібні всім, але страшно, що вони стали пріоритетом у нинішньому житті. Для молоді — це катастрофа. У них немає точок зіткнення з цим життям. Приймають більше те, від чого отримують певне задоволення у житті. Пляшка пива — це вже задоволення. І коли усе зводиться до того, аби заробити гроші й купити мобільний телефон чи пляшку пива — це жах. Нині немає елементарних взірців. Безлике суспільство. Люди одягаються однаково, мислять по-телевізійному, бо «ящик» вказує, про що треба думати: про пиво, контрацептиви, задоволення… «Світські хроніки» я не можу дивитися без жаху. Що ж це коїться? Хіба це богема? Вона існувала за часів Довженка, Фелліні… Режисери, письменники, артисти, які були ідеалом.

◗❱ Хто або що зміцнює Вашу духовну фортецю?

◗ Я займаюся театром не випадково. Така Божа воля. Для мене у цій професії є конкретні пріоритети, бо я поважаю роботу, яку виконую, себе у ній, а отже — публіку, яка приходить на мої вистави. Під час репетиції для мене дуже важливе дотримання дисципліни. Життя дуже коротке. Я не хочу витрачати свій життєвий час на якісь забавуськи, хобі...Хтось скаже: «Зробимо виставу чи ні…» Люди добрі, за цей час я б побачив 5 країн, створив сім’ю, зміцнив своє здоров’я… Отже, ця вимогливість і спасає мене. Звичайно, у мене є своє життя й поза театром. Я хочу і тут, і там зробити його цінним для себе.

◗❱ Вільним чи не вільним є митець сьогодні?

◗ Все залежить від того, наскільки він вважає себе вільним.

◗❱ Як Ви ставитеся до теми бунтарства у творчості?

◗ I в мистецтві, і, взагалі, в нашій історії бунтарство як явище може мати місце. Тільки важливо — заради чого? Мені цікаві теми, які є бунтівними всередині. Коли я вибираю тему, в моїй душі відбувається певна «хімічна реакція», тоді це не театр, а алхімія. Не знаєш, що з цього вийде. Ти створюєш, «чаклуєш» з акторами, музикою, світлом. Але бунтарство — це енергія мистецька, енергія, яку ти вкладаєш у те, що робиш. Я передивився багато вистав. Відомо ж бо з історії: коли енергія режисера передається акторам, а від них — до глядачів, зала «дихає», розуміє, це і є бунтарство. Так, можна моновиставою «запліднити» всю залу. Та важливо зрозуміти: як подати цей матеріал, коли.

◗❱ Чи є певні виключення з правил у Вашій творчості?

◗ Якщо ти щось робиш, роби це з максимальною віддачею сил, бо інакше — навіщо братися до справи? Це повага і певна правда для себе. Для мене виключення — це фальшиві ноти, люди. Я з такими намагаюся не працювати, бо в них розмиті кордони реальності і нереальності професії та життя. Я чітко відчуваю фальш. Коли бачу, що людина ніколи не розкриється, чудово існує у своїй фальші, я намагаюся не підпускати її до себе.

◗❱ Чи плануєте Ви найближчим часом звернутися до української драматургії?
◗ Можливо. Та я сповідую авторський театр. Так, працюючи над виставою «Я згадую…Амаркорд», ми об’єдналися у творчості з Оленою Сікорською. Вона — сучасна красива жінка. У нас не було протистояння. Вважаю, режисер має співпрацювати з драматургом. Вистава — це живий процес, він може певним чином трансформуватися. Драматургія — «жива» матерія. Не треба забувати, що за вікном 21 століття. Чим ви хочете здивувати публіку? Звичайно, можна транспонувати твори драматургів-корифеїв, аби вони стали більш зрозумілі для молодого глядача. Я нічого не заперечую. Є режисери, які ставлять п’єси від дошки до дошки. Та вважаю, аби дожити до постановки творів того ж Чехова, якого я дуже люблю, треба багато чого зрозуміти, бо класична драматургія — це драматургія високого штибу. Мудрий режисер ставить «Гамлета» один раз. Тому я, можливо, ще не дозрів, або не знайшов мову, якою можна сьогодні донести українську класичну драматургію до глядача, або ж точок дотику з ним.

◗❱ Визначить, будь ласка, стан сучасного культурного постпостмодернізму початку 21 століття.

◗ Я нічого не визначаю, а створюю вистави. Боюся всіх цих «ізмів». Найстрашніше, коли ти робиш виставу, а потім тобі кажуть: «Що це за жанр?» Звідки я знаю? У Чехова написано: комедія. А насправді це трагедія. Ось і зрозумій. Гадаю, визначення — річ відносна. Я на них не звертаю уваги. Для мене головне: цікаво чи ні. Як у театрі. Та я цікавлюся всіма напрямами в мистецтві. Читаю, займаюся живописом, влаштовую власні виставки картин.
Коли Параджанов творив, ніхто не міг, та й він сам, напевно, визначити його закодовану творчість. І нині вона вражає несьогосвітнім походженням, часто незрозумілим для нас. Проте, ми ж відчули, що це був геній. ●

Людмила Гуренко

Все статьи номера