Пойди в театр

За «скляною стіною»

У  Київському академічному Молодому театрі відбулася прем’єра вистави «У палаючій пітьмі» за однойменною драмою іспанського драматурга Антоніо Буеро Вальєхо. Оригінальний переклад — Сергія Борщевського. Сценічним першопрочитанням твору в Україні стала дипломна вистава студентів четвертого акторського курсу Київського Національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.
Режисер, художній керівник курсу, заслужений діяч мистецтв України Станіслав Мойсеєв відтворив на кону модель сучасної (читай одвічної) спільноти ананкастів (людей, які не в змозі існувати поза будь-якими рамками). Ця спільнота засліплена чи заражена з прадавніх часів суспільними умовами життя. І коли діалектичне поняття Правда порушує спокій цієї спільноти, а, зрештою, її знищують, вона, Правда, все одно вкотре воскресає. Адже саме завдяки їй продовжує існувати наше буття.
Глядачі бачать своє відображення у дзеркально-скляній стіні. Ми дивимося на себе, та чи намагаємося розгледіти чи вгледіти — хто ми є? В просторі утворюється узагальнююча життєва триєдність — зала для глядачів, її відображення, а посередині — на кону — сутність нашого бачення чи, скоріше, справжнього сприйняття реальності. Це лише в нашій уяві ми можемо бачити, так, саме бачити, а не лише дивитися. А чи може хтось спростувати це чи довести протилежне? Тому невідомо, чи має вирішення дуель двох свідомостей — Ігнасіо — новий учень Центру для незрячих, бунтівник і жертва та Карлоса — студент, авторитетна особистість цього навчального закладу. Отже, де саме та «золота середина» — сміливо дивитися в очі реальності, розуміючи її трагізм і невідворотність, намагатися осягнути сенс справжнього (?) щастя чи вважати запропоновані власне існуванням людства умови за норму життя, бути понад проблемою, ошукуючи самих себе?
Ігнасіо (Марк Дробот) апріорі є приреченим на «поразку», та саме його «поразка» змінює мислення оточуючих. Більш ніж очевидною є паралель з легендарним Прометеєм чи дисидентським рухом. Отже, Правда = Ігнасіо переконує себе в сміливості жити, та з життєвого шляху його усуває Невпевненість-Зневіра = Карлос. Марк Дробот дуже влучно потрапляє у тональність заданої ролі. Його Ігнасіо — це своєрідний симбіоз Сольоного та Антуана Рокантена, і дарма, що Ігнасіо ще зовсім юний. Він осягнув і бачив набагато більше, ніж хтось протягом життя.
Карлос (Олексій Прокопенко) — виступає в ролі апологета системи так званого «нормального, щасливого» життя. Персонаж актора веде подвійний діалог-гру — із Ігнасіо та власне із собою. Намагаючися переконати свого опонента у його неправоті, він дедалі більше утверджується на його позиціях. Персонаж, створений актором, нагадує непохитну скелю, яку намагаються подолати чи зрушити невпинні води океану. Проте, краплина води виявляється більш потужною за тверду махину. І коли у фіналі Ігнасіо «оживає» і повертається до зали для глядачів, Карлос займає його місце, бо саме його душа народилася мертвою.
То що саме є ілюзією життя чи його справжньою сутністю? І коли ж «скляна стіна» зникне з нашої свідомості?

Людмила Гуренко

Все статьи номера