Пойди в театр

«Solo-mea»: по-перше, це красиво...

Соломія Крушельницька має Голос. Володіє Голосом. Голос існує окремо від неї — молодий, сильний, пристрасний, забарвлений чуттєвістю, з оксамитовим тембром, гнучкий можливостями свого діапазону. Це — оживлений Голос Примадонни, в даному разі — випускник КНУ театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого (курс О.М. Шаварського) Олександр Форманчук. Голос всесвітньовідомої оперної зірки, в даному разі — заслуженої артистки України Поліни Лазової.
На перегляді останньої (за часом) прем’єри Театру ім. І. Франка — хореографічної драми «Solo-mea» у постановці Олександра Білозуба — я, врешті-решт, зрозуміла, який вид театру є найпривабливішим: актори мовчать, довіряючи свої поставлені, зі старанним виголошенням «у» замість «в» голоси пластиці, занурюючись у неї майже до повної втрати самоідентифікації під практично безперервний музичний супровід (при тому, що це дійство не є балетом, так само, як ним не був і незаслужено напівзабутий «Неймовірний бал» Алли Рубіної у Російській драмі ім. Лесі Українки). І навіть не просто музичний супровід: до вистави «Solo-mea» можна сміливо випускати саундтрек, в якому складають один одному доброзичливе сусідство Джакомо Пуччіні, Філіпп Гласс, Зденек, Хрістоф-Віллібальд Глюк, Лойко Фелікс, Ріхард Штраус та Горан Брегович. У якийсь момент я навіть спіймала себе на думці, що саме так іноді в голові звучить ненаписана музика; саме так при цьому глибоко замислюєшся: «А хіба я не можу написати «Laсrimosа» Моцарта?!»
І знову повернімося до Голосу... Так хочеться заштампувати «спадає на думку...», але вислів Федеріко Гарсіа Лорки, скоріше, «спадає з думки»: «Я люблю людський голос. Самотній людський голос, змучений любов’ю й піднесений над згубною землею. Голос має звільнитися з гармонії світу заради власної самотньої ноти»...
Голос Соломії у цій виставі затьмарив свою власницю — і в результаті виявилося, що без нього оперна діва нічого особливого собою не являє. А як же сильна жінка, котрій довелося багато чого пережити? Яким чином її стосуються слова лібрето до сьомої картини: «Пам’ять. Не можу нічого забути. Я не знаю, що є кохання», — коли, за спогадами сучасників, «Соломія і Віареджо Чезаре Річчіоні були нерозлучною парою і лишилися такими, хоч і не мали дітей»? Де майже дитячі її чистота і наївність, які не дозволяли їй приймати знаки уваги чоловіків усього світу, мільйонерів, котрі пропонували збудувати особисто для неї оперний театр чи жити у горах Тибету; нашого з вами земляка Василя Стефаника, який, виявляється, писав не лише «коротко і страшно», а й присвятив їй такі ніжні рядки: «Я з тобою ані разу за руку не взявся, я тобою, як зорею, з землі любовався»... Де, власне, сама Соломія, перед якою схиляли голови Петербург та Одеса, Рим та Варшава, Кремона та Палермо; про яку писали навіть в газеті «Знамя коммунизма»?.. Поліні Лазовій випала тут невдячна місія ілюструвати оперні арії статуарною пластикою. Хвилинами так хотілося, аби збожеволіла Нуся (в ролі якої Лариса Руснак просто захопила багатьох поціновувачів театру) таки заволоділа Голосом Соломії, якого сестри «роздирали» добру чверть вистави. І щоби саме Нуся, виплутавшись із депресивних божевільних снів та залишивши далеко позаду жолдаківських механізованих героїнь, вийшла до рампи у світлі своєї слави...
...Соломія Крушельницька померла від раку горла. Вона казала: «Як шкода, що після смерті я не зможу співати своїх улюблених пісень»... Але голос її залишився — у цьому глядачі мають змогу переконатися на виставі, незважаючи на те, що персонаж — Голос співачки — у фіналі помирає. Значить, помилялася не лише вона.
Може, і я також у чомусь помиляюсь...

Ельвіра ЗАГУРСЬКА

Все статьи номера