Режиссерская комната

ОЛЕКСІЙ КРАВЧУК: “У НИНІШНЬОМУ ІНДИВІДУАЛІСТИЧНОМУ СВІТІ РЕЖИСЕР СТАЄ АБО ДЕСПОТОМ, АБО НАВПАКИ, ПРОБУЄ СТАТИ ОДНИМ ЦІЛИМ ІЗ АКТОРАМИ...”

Стародавній Львів... Одна з найяскравіших перлин європейської культури, що вабить до себе людей із усього світу. І не тільки «зовнішністю», цією неповторною красою архітектурних ансамблів, але й внутрішнім наповненням з гордим ім’ям — львів’яни. Їм притаманні риси, якими вони вмить вирізняються поміж інших — збереження національних традицій, високий духовний рівень, ввічливе звертання «пан» або «пані» і, звичайно ж, мистецькі розмови за філіжаночкою кави з канапками.

Прикладом культурного рівня Львова виступає один із кращих і, бесперечно, найцікавіших театрів міста. Вистави сповнені правдивості й справжності, органічно поєднуючи філософію і духовність. Причаровуючи своєю відкритістю, вони дають кожному присутньому відчути себе частинкою дійства. Туди хочеться повертатись знову і знову... Саме таким є Львівський драматичний театр імені Леся Курбаса.
Сьогоднішній гість мистецької розмови — новий директор цього театру Олексій Кравчук, колишній випускник акторського курсу Леся Сердюка; у березні поточного року відзначив першу річницю свого перебування на керівній посаді. А крім того, він іще талановитий актор, режисер і викладач.
— Пане Олексію, розпочнімо нашу бесіду з невеличного екскурсу в минуле. З чого все починалося?
— Цього року театр відзначатиме своє 20-річчя. Його засновник — Володимир Степанович Кучинський. Він закінчив Школу драматичного мистецтва в Москві, курс Анатолія Васільєва. А його однокурсниками були Андрій Жолдак, Гриць Гладій, Юрій Євсюков. Спочатку Володя працював у Львівському драматичному театрі імені Марії Заньковецької, а 1987 року створив Студію молодіжного театру. Театр постійно функціонував у форматі студії, навіть академії, де внаслідок певної роботи з’являвся й результат. Театр балансує на межі репертуарного й дослідницького напрямку. Діючий репертуар налічує близько 15 вистав. Маємо величезну колекцію Дипломів і Почесних Грамот, а також дуже широку географію подорожей — Америка, Москва, Англія, Польща, Каїр, Єгипет і вся Україна. Одже, театр має власну школу, своє обличчя і дає творчий поштовх, імпульс для розвитку театрального мистецтва взагалі.
— Як змінювалась робота театру протягом існування? Що хотіли би змінити або започаткувати саме ви?
— Наприкінці 1980-х — початку 1990-х років робота була більш закритою і лабораторною. Але зараз люди стають відкритішими і розкутішими, прагнуть краси. За рахунок цього театр перетворюється у відкриту систему. Не завжди погоджуюсь із Володимиром Кучинським, але він розуміє, що і для мене існують певні важливі речі, і вони мають право на життя. Я дуже хочу розвинути в нашому театрі формат зустрічей, щоб різні талановиті режисери, сценографи, продюсери, актори могли робити і показувати тут цікаві роботи.
— Чи існують у театрі традиції?
— Є традиція виїжджати всім колективом на різнопланові майстер-класи: акторські, з йоги, кунг-фу, капоейри. Це поєднання всіх видів мистецтв, які працюють на створення і відкриття людини в собі. Не тільки емоційна сфера, яка торкається актора. Лесь Степанович Курбас говорив: «Актор — як розумний Арлекін», але сьогодні «розумний Арлекін» це, в першу чергу, дуже центрована людина, яка позитивно бачить світ, бо світ є таким, яким ми його бачимо. І це вміння бачити є дуже важливим у житті.
— Що спільного між театром і бойовими мистецтвами і як ви до цього прийшли?
— Вдячний за це своєму вчителю Ігорю Анатолійовичу Козловському, завідуючому кафедрою релігієзнавства в Донецьку. Я тримаю з ним зв’язок і час від часу беру уроки кунг-фу. Капоейрі навчався в його учня Миколи Плаксина, який одним із перших привіз її із Росії в Україну. Це бойове мистецтво. І важливим є власне мистецтво, а бій — завжди реальність, що відбувається в першу чергу з самим собою, і починається з таких дрібниць, як ранкове пробудження від сну. Поступово переростаючи в момент мистецтва, це дає актору першу важливу річ — відчуття реальності, тіла і справжності. Це і духовний розвиток, і формування тіла, яке є дуже важливим для актора.
— Які риси характеру або якості потрібно мати майбутньому актору?
— Безумовно талант. Тому що в людини може бути багато якостей, але талант — це річ, дана від Бога. Але я вважаю, що всі люди талановиті. Просто не завжди ми вміємо відкрити цей талант. Та для досягнення результату, крім таланту, потрібне бажання і вміння все життя навчатись.
— За якими критеріями відбувається відбір акторів до вашого театру і чого їх тут навчають?
— Формальні критерії — це прослуховування. А насправді критерій відбивається через життя. Коли людина приходить працювати до театру, то зіштовхується з непростою театральною реальністю — постійна робота, з якої не можна зняти дивіденди. Театр практикує самостійну роботу. Художній керівник, режисер ставить акторам певні завдання, задачі і вони з цим працюють. Якщо людина може так працювати, то вона залишається і створює костяк цього театру. В нас проходять тренінги по співу, акторській пластиці, сценмові, фізичні і, безумовно, по бойових мистецтвах, які формують фундамент душі й тіла, це дослідження тіла, голосу, драматургічного матеріалу. Людина пробує пізнавати себе і розуміє, що досягти цього можна лише відкривши себе назустріч складним ситуаціям. Це можливо зробити лише працюючи в театрі.
— Ви були готові керувати театром чи призначення вас здивувало?
— Для мене це стало несподіванкою. Володимир Кучинський раптом сказав, що йде з театру і попросив мене побути директором. Настав момент прийняття серйозного рішення — чи існуватиме театр. Зібрався основний акторський склад і сказав — театр житиме! Ситуація була дійсно непроста, треба було визначати наш подальший рух. Але завдяки спільним зусиллям усіх акторів ми змогли це подолати. Ми активізувалися, трималися разом і знали, що робимо. В результаті за минулий сезон вийшли три прем’єри: «Чекаючи на Годо» С. Бекета, студентська робота по Овідію і перша режисерська робота актора нашого театру Олега Стефана, і, за підтримки Австрійського Культурного Центру у Львові, «Добрий Бог Манхеттена» І. Бахман в постановці Кучинського (який повернувся, але бере пасивну участь у житті театру) і Кауфмана.
— Які питання хвилюють вас як директора театру?
— Дуже хвилює, що держава не надає активної підтримки мистецтву і культурі. Високопосадовцям слід зрозуміти, що є пріоритетними речами в розвитку держави. Хочеться, щоб Україна зберігала таких майстрів, як Андрій Жолдак. Він, як будь яка талановита людина має свої вимоги, він робить так, як чує світ, провокуючи його. І таким людям потрібно дати реалізуватись тут, адже вони складають культуру нашої країни. Зараз світ базується на фінансових відношеннях, і це неправильно. Звичайно, за хорошу роботу треба отримувати відповідну винагороду, але не можна робити гроші пріоритетним початком.
Коли 1989 року в Олексія Кравчука прокинулися режисерські амбіції, він поїхав до Харкова, де навчався на курсі  Олександра Сергійовича Барсігана. Потім деякий час працював у Харкові, Донецьку, пізніше повернувся до Львова. Його основні режисерські роботи того періоду: «Вчитель танців» Л. де Вега, «Пігмаліон» Б. Шоу, «Як важливо бути серйозним» О. Уайльда, «Закон» В. Винниченка, «Так загинув Гуска» П. Куліша. Разом із Степаном Пасічником зробив «Калігулу» по А. Камю, де виступив другим режисером і виконавцем головної ролі.
— Як режисер повинен будувати роботу з колективом, щоб отримати бажаний результат?
— Режисерська робота будується на колективній діяльності. Найважливішим у постановчому процесі є акторський ансамбль, вміння працювати в ньому. Зараз світ стає дуже індивідуалістичним, ця тенденція впливає і на театр. У такій ситуації режисер стає або деспотом, або навпаки, пробує стати одним цілим із акторами, бути разом із ними, разом рости. Це довший процес, але цікавіший і органічніший.
— Напевно нелегко працювати з великими талантами?
 — Я мав можливість працювати з багатьма талановитими акторами, сценографами, режисерами. Я їм глибоко вдячний, але маю одне побажання до них усіх — бути простіше і ясніше в житті. Бо талант така річ, котру треба дарувати, адже Бог нам подарував його. І гроші не повинні посідати перше місце.
Олексій Кравчук має 10-річний викладацький стаж. Зараз викладає сценічну пластику і фехтування у Львівському училищі культури і мистецтв та акторську майстерність у Національному університеті ім. Івана Франка.
— Що вам дає спілкування зі студентами та молодим поколінням акторів?
— Буває по-різному. Коли не можу встановити контакт із людиною, тоді відчуваю лише утому і сильну депресію. А коли йде обоюдний процес, тоді це є пізнання, бо молодь бачить все по-іншому. Вони мають дар «квітки молодості», тобто первісної краси. Вона цвіте, буяє сама по собі, її нічому не треба вчити. Потім, коли цей цвіт відходить, наступає другий етап — етап майстерності. Але процес пізнання себе через інше покоління, пізнання світу через іншого є неймовірно цікавим.
— Для вас більш значущим є театр чи викладацька діяльність? І якби постало питання вибору між ними, до чого би ви схилились?
— Їх не можна поділити, вони існують у гармонії. В момент, коли займаюся викладацькою діяльністю, тоді вона є дуже важливою. А коли акторством, тоді важливим є саме воно. У мене була подібна ситуація з вибором, коли я одночасно працював актором і в ТЮГу і тут. Володимир Кучинський запитав, чи не бажаю я залишити наш театр і піти працювати в ТЮГ. Тоді я поцікавився — чий це буде вибір? Якщо його, і він бере на себе відповідальність за мене, тоді я піду. А якщо це було лише запитання, то моя відповідь — ні. Це суто внутрішній вибір і справа зовсім не в театрі. Якщо спитати, що важливіше — театр, викладання чи родина — мені здається, найважливішим є прагнення до Бога в собі, тоді все буде відбуватись гармонійно.
Зараз Олексій Кравчук працює над постановкою моновистави за твором Е. Шмідта «Оскар, або Рожева Пані». Гратиме виставу Олена Крилова — актриса театру імені Леся Курбаса, актриса ТЮГу і викладачка. Також пан Олексій провів переговори з Андрієм Жолдаком і той дав згоду робити виставу в театрі. Це велике досягнення і для театру, і для підвищення загального культурного рівня міста.
— Дякую за цікаву розмову і щасти вам!

Розмовляла Олена Хархаліс

Все статьи номера