Пойди в театр

— Нас на бабу проміняв?!

— вигукнули в один голос Дон Жуан, принц Гамлет і граф Лєв Ніколаєвіч Толстой, дізнавшись, що Станіслав Мойсеєв узявся ставити в Молодому театрі «Марію Стюарт».
— Спокійно, джентльмени! — відповів їм незворушний

Справді, це пастка.
Кілька місяців тому, коли Мойсеєв розпочав репетиції шиллерівської «Марії Стюарт» («В моїм завершенні — початок мій...») ми всі повинні були дуже насторожитися. Адже досвід мусив би нагадати нам: мало хто бачив, щоб у виставах Мойсеєва жінка була головною! Ні, вона, звісно, могла там бути — хоча б із примхи драматурга, як-от у п’єсах «Гедда Габлер», «Лев і Левиця» або навіть «Дядя Ваня», де є баришня, котра всім памороки забиває. Але навіть у таких п’єсах Мойсеєв уміє ставити цих баришень на місце, у нього всі вистави — відверто чоловічі, а якщо там є хоч одна жінка, то вона обов’язково стає тим гвіздком, на який герої-мужчини наступають — й отримують, як каже Лесь Подерв’янський, «смертєльную гангрєну».
Ми вже б мусили до цього давно звикнути — й не чекати від Мойсеєва феміністської вистави! Але тут ми прокололися. Бо нам чомусь здалося, що це особливий випадок. Ну, як же: репетиції йшли під акомпанемент Помаранчевої революції, у всіх на вустах було ім’я Леді Ю, а п’єса ж про Марію Стюарт — а це майже те саме, що наша Юля! Крім того, ще до прем’єри всьому Києву було добре відомо, що вистава йтиме «в декораціях Майдану», а костюми Марії та Єлизавети Англійської будуть, відповідно, помаранчевого та синього кольорів. І публіка вже шушукалася: ах, справді Римма Зюбіна чимось схожа на Юлію Володимирівну! А Ліда Вовкун — невже вона гратиме ту даму, у котрої за апельсинами наколотими рука «так и тянется»?!
Отут і була пастка, до якої заманив нас Мойсеєв. Або ми самі себе заманили. Ми прийшли й справді на сцені побачили те, про що вже чули, — знайомі графіті Помаранчевих часів. І ми почали якось ув’язувати персонажів вистави з тим антуражем. Але воно не ув’язувалось! І чимдалі тривала вистава — тим більше нас охоплювала тривожна підозра, що хтось їде не туди: або вистава, або ми з вами. Виявилось — що таки ми з вами (я збагнув це десь на сороковій хвилині першої дії).
Це був обман високого ґатунку! Це було так, ніби ви прийшли на урок історії, і лише потім збагнули, що це урок алгебри. Або навіть так: це був урок історії, але поданий вам алгебраїчним способом. Тобто спершу вам показали ніби «історичні» картинки, а потім непомітно підмінили їх формулами.
Отже, ніхто тут не «схожий» на леді Ю чи на когось іншого. І не варто кричати, що Мойсеєв «нас на бабу проміняв»! О, ні, Мойсеєву, як завжди, йшлося про набагато серйозніші речі. Йому просто було цікаво: чим стає опозиція, коли отримує владу, і ким стає влада, коли їй вдається задушити опозицію? Чиста алгебра: якщо А + В = С, то що з нами, дурними, буде далі?
Їй-Богу, хто б не переміг у Помаранчевій революції, ця вистава не втратила б морального сенсу.
...Тут є ще одна пастка — для рецензента. От ти вже це бачив, і частково розгадав. І пишеш тепер для тих, у кого вистава ще попереду. І думаєш: розповідати їм, у чім тут фокус, чи ні — хай самі пройдуть цей шлях чудового самообману і прозріння?
Мабуть, краще промовчати. Але не дають. Ось один уїдливий колега-реаліст після вистави питає: «А чому вони всі там ходять по-чудернацькому? І чому всі — такі дерев’яні? Що це означає?»
Я не вмію відповідати на такі питання швидко. І ось виправдовую виставу — навздогін. Актори, як завжди у виставах Мойсеєва, — чудові, ніби добрий і точний графік заново намалював їх з натури, прибираючи все зайве. Так, вони ходять дивно — кожний своїм чудернацьким кандибобером. А чому? Бо це вистава про те, що шаховим фігурам приснилося, ніби вони люди. Або людям сниться, що вони шахові фігури.
Отакий от сон розуму.

Віталій ЖЕЖЕРА

Все статьи номера