Крадії щастя

Ім’я Івана Франка театр, започаткований у Вінниці у 1920 році, отримав при народженні — адже його основу утворив Новий Львівський театр, де більшість складали галичани. Наразі двадцять років у його репертуарі франкових творів не було. І лише 28 березня 1940-го, майже вгадавши оголошене пізніше свято Міжнародного Дня Театру, франківці випускають прем’єру «Украденого щастя» у постановці Гната Юри з класичним тріо — А. Бучма (Микола), Н. Ужвій (Анна), В. Добровольський (Михайло) — за що здобувають Сталінську премію.
Таким чином театр, розпочавши роботу над п’єсою восени 1939-го, відгукнувся на возз’єднання Західної України з метрополією. Беремо цей факт без коментарів. Тільки зазирнемо за куліси. Миколу репетирує... сам Гнат Юра. Бучма у свої квітучі 48 років пробує роль Михайла. Його жандарм виходить переможцем у боротьбі за любов: маленький, кругленький Микола йому не суперник. Гнат Петрович це розуміє — і рішуче міняє склад виконавців: переводить Бучму на Миколу і підставляє йому у партнери молодшого — красеня Добровольського. Бучма робить собі старечий грим, згинає спину і на здивоване з цього приводу запитання Віктора Миколайовича відповідає: «Де б ти був, якби я лишив Миколу молодим?!»
«Украденим щастям» франківці відкривали сезон за сезоном. Пережили війну. Бучма і Ужвій часто виїздили в обласні театри з цими славетними своїми ролями, підживлювали-реанімували місцеві постановки п’єси, повертали в театр глядачів. У Амвросія Максиміліановича почав наростати паркінсонізм. Тоді виставу, на щастя, було зафільмовано (реж. І. Шмарук). Актори старіли. Мінявся склад виконавців. Замість Н. Ужвій на роль Анни увійшла Ольга Кусенко. «От з цією Анною я б зіграв», — сказав тяжко хворий Бучма, подивившись її по телевізору. Михайла грав М. Задніпровський, Миколу — у бучмівському малюнку — Д. Мілютенко, М. Шутько.
Але минали не лише сезони — роки. Життя ставало іншим, мінялися його цінності і орієнтири, в світовий і навіть радянський театр прийшли нові форми та мистецькі системи. Франківське «Украдене щастя» катастрофічно старіло морально, фізично, естетично і психологічно. П’єсу вже кілька десятиріч не ставили в провінції — не наважувались зазіхнути на класичний взірець киян. Так само, як у Росії не визнавали інших тлумачень чехівської драматургії окрім мхатівських, навіть карали сміливих зухвальців-режисерів (у тому числі — А.Ефроса).
У тихій українській провінції, у Луцьку, наприкінці глухих 70-х теж з’явився такий зухвалець — режисер Олександр Заболотний поставив «Украдене щастя» з юними недосвідченими випускниками акторської студії театру ім. І.Франка, де крадіями власного щастя були всі герої п’єси, бо завинили відступництвом від клятви кохання (Анна), шлюбним насиллям над жінкою, що любила іншого (Микола), цинічним руйнуванням родинного спокою (Михайло), пліткарським бабранням у чужих душах (селяни). Волинська вистава була естетично і концептуально новаторською, акторськи наївною і тому дещо незграбною. Та, мабуть, недарма нею зацікавились львівські заньківчани, приїхали подивились — і надихнулись.
Режисер Сергій Данченко у власному варіанті «Украденого щастя» теж поставив як наріжну проблему моральної відповідальності людини перед людиною. Зате він спирався на досвідчених акторів-однодумців: Б. Ступка, згодом В. Глухий та Б. Козак (Микола), Т. Литвиненко (Анна), В. Розстальний, Ф. Стригун (Михайло) та інші.
Богдан Ступка у подробицях і деталях знав акторський малюнок Бучми ролі Миколи Задорожного — і не повторив його ні в чому, знайшов власні пристосування, деталі, інтонації і темпоритми.
З постановки «Украденого щастя» Сергій Данченко мистецьки зухвало і художньо принципово почав реанімаційне оновлення Київського театру ім. І. Франка, куди був призначений головним режисером у 1978 році. Природно, що відчуженість нової постановки від класичного юрівського взірця викликала обурення деяких театральних ортодоксів. Але Данченкова лінія тоді зміцніла й ствердилась.
«Украдене щастя» традиційно відкриває майже кожний сезон франківців. Концептуально вистава не старіє, бо базується на вічних моральних цінностях, але виглядає стомленою і тримається більше на віртуозній акторській техніці (перш за все, звичайно, Б. Ступки), ніж на живому, безпосередньому почутті артистів.
Але відкриємо текст Франка: Миколі 45 років, Анні — 25, Михайлові — 30… Та й на вулиці третє тисячоліття. П’єса-то вічна, але класика здатна повертатися все новими і новими ракурсами до актуальних проблем життя.
Чого й чекає франківська сцена...

ХТОСІЧОК

Все статьи номера