Дебют

Здорова харизма
Альоші Карамазова

Наша розмова з актором Театру ім. І. Франка Дмитром Черновим відбулася до того, як роль Альоші Карамазова у виставі Ю. Одинокого «Брати Карамазови» принесла йому «Київську Пектораль» у номінації «Кращий акторський дебют року». По-брехтівськи відчужений від глядача на сцені, у житті він виявився якось неочікувано іншим: відкритим, щирим, страшенно стомленим після безсонної ночі у черговому ефірі, чарівливим молодим хлопцем з величезним рюкзаком за плечима. «Все своє ношу з собою», — грюкнувши ним об стіл, весело повідомив він. І одразу почав розповідати про «Карамазових».

— ...Це якийсь magic. За місяць до прем’єри ми вийшли на сцену. До того вона була зайнята, і ми завжди працювали в кімнатах, а це, звичайно, не те. Там ми зробимо якусь сценочку, потім виходимо на кін, бац! — і нічого немає. І Юра... я перепрошую... просто я такий втомлений...

— Нічого страшного...
— Юра, Юра, Юра... про що ми говорили?...
 СПАТИ ТАК ХОЧУ!!. Про що ми говоримо? Про ТОЙ момент, так? Тож десь за місяць до прем’єри я прокинувся вранці, і стало лячно, що нічого не виходить, що це буде провал, буде соромно... І от я вирішив цей день «не жити». Тобто взагалі нікуди не йти, а просто заснути далі.

— Щоб цей день швидше минув?
— Так, щоб його не було у моїй історії. Стало так страшно... А наступного ранку я не просто «пішов по ролі», а побіг, як по сходах нагору. Чудеса... Я не знаю, де воно взялося — напевно, звідкись з Космосу. Щось відкрилося в мені... Ні, працював я багато, читав духовну літературу, ходив до церкви, ходив містом, придивлявся до пташок, цуценят...

— А яку саме літературу читали?
— Я вперше в житті відкрив Біблію... Це книга, яку не можна читати просто так: прочитав — і забув. Потім, через деякий час, треба ще раз перечитати, бо ти все будеш розуміти інакше. Це справді «життєва» книга.

— Розкажіть трішки про себе.
— Я народився у Запоріжжі. У школі займався самодіяльністю...
— А хто Ваші батьки?
— Батьки не мають ніякого відношення до театру.

— Ким вони хотіли Вас бачити?
— Мені сказали: «Або ти юрист, або лікар-стоматолог». Я сказав: «Боже збав — стоматолог! Мама, папа, ви що?!» Зібрав речі, сів у електричку — і поїхав у Дніпропетровськ, у театральне училище. Моїм майстром була Неллі Михайлівна Пінська (знаменитий на весь колишній СРСР театральний педагог — прим. ред.), вона стала нам другою мамою, познайомила нас з театром, змусила його покохати. Так все й почалося.

— А з чого взагалі для Вас почався театр?
— Не з вішалки, це точно! Я відкрив для себе театр, напевне, зі Станіславського. Нам дали завдання прочитати його твори, і мені так сподобалося, як там все відбувалося! Напевно, всі, коли читають якійсь книги, щось собі уявляють, віртуальна картинка уже є в голові; ти ніби ходиш поруч і усе бачиш на власні очі, відчуваєш своїм серцем. Мене привабив увесь цей процес. Спочатку було дуже смішно: переді мною стоїть дядя — «хлопчик років 80-ти» — і каже: «А зараз, діти, будемо робити вібраційний масаж!» І починається... Я думав: «О, як прикольно! Куди я потрапив? Це ж дурдом! Чудово! Можна бути тут чотири роки!» Але спочатку я не збирався працювати актором. Професія така — so-so, неприбуткова; думав, здобуду освіту — і піду в шоу-бізнес. Але потім сказав собі: «Ні-ні, ні в якому разі!» Театр — це щось особливе; там відбувається щось магічне, що затягує тебе. Якщо це гарно, то ти всім тілом, усіма своїми почуттями — там.
— Які ролі Ви грали у дипломних виставах?
— Шипучина у чеховському «Ювілеї», Мартіні у «Пролітаючи над гніздом зозулі» Кізі, Кирилова у «Бісах» Достоєвського, Алджернона у «Як важливо бути серйозним» Уайльда. І навіть зіграв у виставі, де персонажі — самі лише жінки: у «Домі Бернарди Альби» Лорки.

— Ви грали одну з дочок?!
— Ні-ні, не дочку! Ми там танцювали. Вистав у нас було п’ять, хоч потрібно було три. Таке було правило у Неллі Михайлівни. Коли до нас приїздили режисери, вона хотіла, щоб усі «показалися», щоб усіх було видно. Потім мене запросили працювати до Одеси.

— А чому Ви не захотіли?
— Я не знаю. Не можу сказати, що місто не сподобалось, — начебто все кльово, купейний вагон, готель на Дерибасівській, нас зустріли, поставилися дуже добре, з пошаною. Я просто подивився на театр, походив, і щось стало так сумно на серці: «Ні, не моє. Не можу. Не буду». А загалом, мене завжди тягнуло в Київ, і я приїхав сюди. І не один — нас тут четверо з одного курсу: Ярослав Гуревич, Павло Піскун, Анжеліка Савченко і я. Це було три роки тому. Ходили по різних театрах, прослуховувалися...

— А з якою програмою Ви прослуховувались?
— Я робив уривок з «Бісів».

— Вам з Достоєвським щастить!
— Нам давали вчити Достоєвського ще в кінці другого курсу, ми навіть грали «Братів Карамазових», але тоді у мене була роль Івана. Мені ця людина чомусь тоді так запала в душу своєю хворою харизмою... Але я так і не зіграв його, хоча й репетирував. Наш курс був дуже великий — вперше в історії училища, аж 23, — тому на всі вистави було по два склади. А потім Неллі Михайлівна... До речі, це дуже сумна історія: вона не встигла випустити нас. Це зробив її син. Вона закінчила Щукінське училище, її викладачем був сам Захава! А Вадим Пінський навчався у Захарова — тобто вона заклала фундамент класичний, а він став експериментувати, пішла нова лінія у процесі. Неллі Михайлівна померла, коли ми закінчували третій курс. Ми тоді випустили «Бісів», ця постановка була її мрією, яка довго не могла здійснитися. А тут якраз такий «бісівський» курс зібрався! Після прем’єри вона зайшла до гримерки, всіх обійняла, розцілувала і каже: «Ну ось, тепер можна вмирати». Два тижні — і її не стало... Мені дуже пофартило, що такі викладачі і майстри — саме Майстри, а не «педагоги» — були у моєму житті... Так от, зрештою ми пішли у Театр Франка, там якраз був відбірковий тур. Ми прослухалися, нас узяли — yes!

— Якою була Ваша перша роль у театрі?
— Я дебютував уже на другому тижні роботи, у виставі «Майстер і Маргарита. Зіграв роль скелета на балі у Воланда.

— Просто супер!
— Це був мій перший вихід на цю сцену, взагалі перший вихід на сцену в Києві. Дуже було лячно. Зараз всі згадують, як «било струмом» хлопця... Я не жалкую, що опинився саме тут. Цей театр — мій, він якийсь домашній. Нас дуже гарно прийняли, а Богдан Сильвестрович — я буду всім це казати! — став мені другим батьком, який, коли треба, може дати добрячого прочухана, а коли справді добре виходить — обов’язково про це говорить. І я йому вірю, вірю абсолютно. Коли він запросив мене на «роль на подолання» — Мотла у «Тев’є-Тевелі» — для мене це була фантастика! Я бачив цю виставу, був у захваті від неї. Вона шикарна! І от мені потрібно вийти, сказати текст, але головне — щоб було видно моє обличчя. Виходжу на сцену — істерика... А Богдан Сильвестрович бере мене за плече і шепоче: «На залу, на залу повертайся, і говори на залу...» У мене просто мурашки пішли шкірою від того, яка солідарність йде від такого майстра до молодого актора. Я йому дуже вдячний за це... Ще був цікавий момент з Богданом Сильвестровичем минулого року на мій день народження, 6 грудня. Я стукаю у двері його кабінету, заходжу і кажу: «Богдане Сильвестровичу, можна Вас запросити — у мене день народження». Він каже: «Я знаю, що для артиста головний подарунок — роль. Тобі такий подарунок буде». Потім — розподіл на «Братів Карамазових», і я бачу: «Олексій Федорович Карамазов — Чернов Дмитро»! Це був такий кайф! Я взагалі до початку процесу був у ейфорії: «Карамазови», «Карамазови», коли ж вони почнуться, коли почнуться!» Там, певне, були якісь технічні проблеми, бо репетиції дещо затрималися. І коли, врешті, розпочалися — тоді й почалося... Тоді ти вже розумієш ту просту істину, що ким би ти не був: народним, заслуженим, «метром», «кілометром» — коли берешся за нову роль, то нічого не вмієш.

— І все починаєш «з нуля»...
— Так, повністю з чистого аркуша. Інколи це навіть лякає. Нова роль — це і приємно, і страшно.

— Розкажіть про свої ролі у казках.
— ???

— «Кіт-чарівник».
— А, «Кіт-чарівник»! Дуже гучно звучить: Ромео! «Кого граєте?» — «Ромео!» — «А що, поставили «Ромео і Джульєтту?!» — «Ні, поставили «Кота-чарівника!».
— А шекспірівського Ромео ніколи не мріяли зіграти?
— До речі, він мені дуже не подобається. Краще я б зіграв...

— Тібальта?
— ...Тібальта або Меркуціо. Але не Ромео, це точно.

— А чому? Занадто позитивний?
— Це такий сучасний boys-bend. І дівчата закохуються... Я не кажу, що вони дратують — просто всі одноманітні. І Ромео одноманітний, тобто, у ньому є якась палітра — це ж Шекспір написав! — але мені взагалі цікавіші характерні ролі; не героїчні — е-ге-ге-гей!.. — а ті, де можна щось пошукати. Це цікаво тим, що ти в собі щось знаходиш, бо люди — геніальні створіння Божі, в них стільки сховано! Ясно, що виходити на сцену — це вже своєрідний наркотик, але найцікавіше, коли бац! — і ти знайшов у собі щось нове. Виходить, це в мені є, це заклав Боженька в мене, просто це потрібно було якось розбудити. Так і було з роллю Олексія. Звідки взялася та сила, я навіть зараз пояснити не можу. Завіса відкривається, виходиш на сцену — і все, ти ніби перебуваєш в якомусь іншому вимірі. Бувають такі моменти, що ти «відключаєшся», тобто забуваєш, що тут сидить глядач. Це буває рідко, але воно приходить раптово, як думка, і тоді ти замислюєшся: «О-го! А може, це вже шизофренія?!»

— Ви кажете, що роль Ромео Вам не близька, то, може, Вас і в житті дратує, коли у Вас закохуються глядачки?
— А я не знаю, чи вони в мене закохуються! На радіо, знаю, так — там шанувальниць багато.
— Ви ще й на радіо працюєте? Ді-джеєм?
— Так, на «Kiss-FM». Це танцювальна мережа, вона транслюється на всі міста з мільйонним населенням. Але там я граю зовсім іншу роль. Там можна просто дуріти — і людям це по кайфу, їм подобається, коли від людини, яку вони не бачать, йде енергетика, бо в нас радіо специфічне. У нас не кажуть: «Доброй ночи! Любите меня — я такой хороший, и все замечательно», — такий нарцисизм присутній на деяких FM. Я взагалі радіо не слухаю: це професійна звичка; я ненавиджу слухати радіо! Але я знаю, що я можу вийти, наприклад, з якимись пищавками, з горном, барабанами, балалайкою — і це слухачам сподобається. Приходить інший ді-джей: «А, тут Чернов був, усе зрозуміло». Для ефіру і в своєму природному голосі можна щось поміняти, щось підкреслити. Мене ж не бачать, мене тільки чують, тому потрібно щось інтонаційно змінювати. Хоча й бачать — я ще працюю на телеканалі «ТЕТ»

— І яку ведете програму?
— Нічний музичний блок «Хіт-TV». До речі, ми там ведучі разом з Яриком Гуревичем. Бідні ті виконавці...

— Чому?!
— Бо ми до деяких не дуже добре ставимось. Ні, не кажемо про це прямо, просто інколи жартуємо, а потім вибачаємось, наприклад: «Чай вдвоем»! Простите нас!» А чому б і не подуріти? Це їм навіть на користь, вони мають нам сказати: «Дякую!» — бо ми ж все одно про них говоримо! Там у мене — теж інша роль; є камера, тому з’являється своя специфіка. І все це йде на користь професії, розумієте? Коли набридає театр, ти знаходиш щось на радіо, коли радіо — йдеш на телебачення, мов на свято. Все пов’язано, все доповнює одне одне.

— А не втомлює така постійна зміна? Адже кругом потрібно грати, і усі ролі різні.
— Чому — грати? Це не «гра в житті» — воно просто в тобі є. Треба бути природнім. І на сцені потрібно відчувати, віддавати — але не грати, бо грати — це звучить фальшиво і пафосно. Інколи говорять: «Я не играю на сцене. Я живу». Жити дійсно можна, але тоді, коли тобі пощастило, коли ти зустрів талановитого режисера, який тебе взяв за руку і, мов дитину, повів у такий світ, де ти все можеш «помацати». Там навіть повітря чарівне! Над «Карамазовими» працювати було важко, бо Юрій Дмитрович — серйозний режисер, дуже вимогливий. Та навіть якщо він інколи і «зривався», то це пішло мені на користь. І я кажу йому: ДЯКУЮ ДЯКУЮ ДЯКУЮ, ЮРО, ДЯКУЮ ТОБІ! Хотілося би ще попрацювати з ним, щоб він ще щось тут ставив, бо в нього цікаві ідеї, він ДУЖЕ професійна людина. Я не буду казати гучного слова «геній», але він — «талантище» з великої літери. Натхнення йому і здоров’ячка!

— Чи мрієте Ви про якусь роль?
— Ні, я мрію про інше: щоб, нарешті, запрацював український кінематограф, щоб робили нормальне кіно.

— У «Майстрі і Маргариті» — скелет, у «Братах Карамазових» — послушник, та ще й «Біси»... З Вами ніяких містичних подій не відбувалось?
— Ні, лише позитивні. Хотілося б, аби так було і надалі!

Розмовляла Ельвіра ЗАГУРСЬКА

Все статьи номера