Роман с...

Остап СТУПКА: “З України, на жаль, таланти втікають”

Не встиг я включити диктофон, аби почати розмову з Остапом Ступкою, як подав свій настирливий голос його мобільний — телефонувала журналістка. Виявилося, що взяти інтерв’ю в одного з провідних акторів Театру ім. Франка зібрався не лише я, що Остап вже втомився від дзвінків моїх всюдисущих колег. Тепер йому доводиться відмовляти у зустрічах кореспондентам тих чи інших видань не лише через втому і брак часу, а й тому, що до нього приходять, як правило, з одними і тими ж запитаннями.
Зрозуміло, що серед найбільш надокучливих — запитання про стосунки із батьком. Співчуваючи акторові, мені дуже хотілося б у нашій бесіді уникнути згадки про Богдана Сильвестровича. Однак, як ви розумієте, зробити це дуже важко. Навіть сам Ступка-молодший, озираючись на свої дитячі та юнацькі роки, не може не згадати батька. Що і не дивно. Бо окрім того, що Богдан Ступка — надто помітна постать, людська і акторська доля Остапа Богдановича формувалася не без батьківського впливу, нехай і не завжди усвідомленого.

«У дитинстві я мріяв стати пожежником і рок-зіркою»
— Остапе, чим іще, окрім того, що в Україні брак цікавих і відомих акторів, а тому журналісти полюють за одними і тими ж особистостями, Ви поясните такий активний інтерес ЗМІ до Вашої персони?
— Не знаю, можливо це пов’язано з тим, що у національній програмі «Людина року» мене назвали «актором року». Тепер мені телефонують не лише кореспонденти друкованих чи електронних видань, часто кличуть на ті чи інші телеканали, так що від кількох пропозицій навіть довелося відмовитися. Раніше я ніколи не відмовлявся від інтерв’ю, однак тепер зрозумів, що треба навчитися інколи говорити «ні». Чесно кажучи, трохи втомився.
— Повернемося до часів, коли Ви ще не відчули втоми від примхливої слави. Народившись у театральній родині, Ви були приречені стати актором? Які Ваші перші театральні враження?
— Звичайно, це Львівський оперний театр, де працювала мама. Більшість часу я проводив з нею, тому дуже часто доводилося бувати за лаштунками львівської опери. Протягом двох літніх гастрольних місяців в театрі бував практично щодня. Звичайно, моє життя проходило і за лаштунками Театру імені Заньковецької, де працював батько. Але перші і найбільш сильні дитячі враження пов’язані все ж таки з оперою, з балетами «Есмеральда», «Створення світу», «Лілея». І мій перший вихід на сцену відбувся на гастролях в Одесі у балеті «Створення світу». Мені тоді виповнилося, здається, п’ять років. В сцені, де Господь Бог створює живі істоти, разом з іншими театральними дітьми, які грали різних тварин, я зображав баранчика.
— Ви перший вжили в розмові слово «батько», так що не ображайтеся, якщо я спитаю про Ваші з ним стосунки. І все таки, чи є у театральних дітей вибір, важко їм вирватися з солодкого полону сцени у інші професії?
— Був такий період, в класі сьомому, коли я вперше серйозно задумався, ким мені бути. Правда, ще раніше, коли ми жили у Львові, де я провчився до шостого класу, писав у рефераті на тему «Ким ти хочеш стати», що мрію про кар’єру рок-зірки. А у ранні дитячі роки мріяв навіть і про пожежника. Недалеко від нашого дому була пожежна частина і я постійно бачив, як видраювали до блиску червоні машини, блищали на сонці каски пожежників... Серйозно задуматися над своїм майбутнім уже в Києві спровокував набір в студію дитячо-юнацької творчості, який проводили у нашій школі. Так що Олексія Павловича Кужельного, який керував нею, я можу вважати своїм першим вчителем. У цій студії, яка у той час знаходилася на теперішній вулиці Гончара, і почалися мої фахові заняття з акторської майстерності. Ставили «Голого короля» за Андерсеном, їздили з виставою на гастролі в Артек. Уся наша трупа підлітків брала участь у молодіжній програмі Першого національного каналу. Чудова була пора. Так що уже тоді було зрозуміло, що нехай не всі із нас, але відсотків сімдесят буде пробувати свої сили в театральному інституті.
— Син відомого актора відчуває до себе якесь особливе ставлення з боку однокласників, вчителів, йому заздрять?
— Особисто я відчув, що мене якось виділяють, ще у Львові. Батько, знявшись у «Білому птахові», коли мені було років п’ять-шість став досить відомим і я бачив, що до мене якось по-іншому ставляться. Утім, не можу сказати, що це була заздрість. Хоча вона може по-різному проявлятися.

«В інституті я був аж надто слухняним актором»
— Серед акторів є такі, хто хотів би вберегти своїх дітей від театру чи кіно. Ваші батьки не відмовляли Вас від вступу до театрального інституту?

— Історія з моїм вступом вже обросла легендами. Батьки навіть не знали, куди піду вчитися. До вступу я готувався таємно від них. Батько про це випадково дізнався від Бориса Петровича Ставицького, який саме набирав курс. Вони сиділи в одній гримерці. І Ставицький, до якого ми з друзями ходили на попередні консультації, сказав батькові, що я зібрався у театральний. Я ж програму готував навіть не вдома, а в основному на шкільному даху, куди втікав з уроків, щоб повчити байку чи прозу Джека Лондона. Коли батько дізнався про мої наміри, то попросив прочитати програму, але я так і не відважився це зробити. Сказав, що педагогів і консультантів і так вистачає. Він, на щастя, не образився, сказав лише, що я міг його хоч би попередити про свій намір стати актором. Зараз навіть не знаю, що мені заважало прочитати йому підготовлені до вступу твори. Певно, я соромився. До всього ж, не хотів користуватися так званим телефонним правом. Я знав, що ніхто ні в кого за мене не просив і при вступі хвилювався, не маючи гарантії, що мене приймуть. Коли після іспитів вивісили списки зачислених до інституту, то серед майбутніх студентів Ставицького я себе не побачив і пережив у той момент шок. Знайшов себе у списках курсу Леоніда Артемовича Олійника, за що вдячний долі. Той же Женя Курман, з яким ми у студії вчилися, не добрав балів, пішов у армію, і вже потім поступив на режисуру.
— Коли вчилися  в інституті, чи були схильні байдикувати, у чому, наприклад, свого часу зізнався Хабенський, який усвідомив необхідність серйозно засвоювати професію ближче до закінчення ВНЗу?
— На нашому курсі, може це зараз і видається дивним, ніхто не байдикував. Нинішні студенти зовсім інші. У нас же було інше ставлення до навчання. Можливо, якийсь страх був присутній. Особисто я, наприклад, боявся навіть пропустити лекцію з наукового комунізму. Не хотів неприємностей, не хотів, щоб поза спиною говорили, що ти не вчишся, що ти такий-сякий.
— Не хотіли аби Ваша погана репутація кидала тінь на тата?
— Не тому. Просто не хотілося, аби про мене були поганої думки. Я, наприклад, страшенно не люблю запізнюватися, не люблю, аби мене хтось чекав. Так само і з лекціями, з репетиціями — раз вони виписані, значить треба прийти. Це вже згодом починаєш розуміти, що якісь лекції можна було б і не відвідувати, нічого корисного для себе ти з них не виніс. Ми опановували професію не лише у часи, виписані у розкладі, репетиції проводили не лише зранку, а й після обіду, ввечері. Захопившись п’єсою Мішеля де Гальдерода, у якого фантасмагоричність замішана на містиці, працювали навіть вночі. Досі мрію зіграти в якійсь із п’єс цього автора, якого у нас не ставлять. А вранці приходили на першу пару, і Олійник, здивований нашим виглядом, питав — чому у нас синці під очима. Я був такий старанний, що Олійник навіть якось сказав: «Ступка, що це ви такий слухняний актор, зробіть хоч щось по-своєму?». Я всі завдання дуже чітко, дуже ретельно виконував. Не те, щоб не любив імпровізації, просто боявся, аби шеф не сказав, що я награю. Були юнацькі побоювання — не дай Бог вийду за межі системи Станіславського...

«До Театру Франка мене взяли не одразу»
— Цим страждали не Ви один. Я був свідком того, як Смоктуновський під час репетицій «Іудушки Головльова» у МХАТі питав у Додіна про свою гру: «Лев Абрамович, а здесь мы работаем по Станиславскому?». Раз ви були таким слухняним, класичним актором, то з вибором театру після закінчення інституту у Вас не було сумнівів — тільки «академія»?
— Я не відразу прийшов у трупу франківців, два місяці працював у Семенцова, який у вісімдесятих створив на Оболоні театр «Кін». Але щось там не склалося, рожеві перспективи не втілилися в життя. Звичайно, що я хотів влаштуватися у театр імені Франка, але Данченко сказав батькові: «Нехай рік попрацює в іншому місці». .
— Сергій Володимирович таким чином піклувався про репутацію свою і театру і змушений був вести таку обережну політику?
— Схоже, що так. Я ж не один хотів потрапити у штат франківців. Був ще і Юра Розстальний, і Саша Олексенко, яким теж запропонували влаштовуватися у штат франківців лише через рік. За цей рік, окрім двох місяців роботи у Семенцова, працював на радіо, якісь зйомки були.
— Хочеш не хочеш, а ми таки не можемо обминути Богдана Сильвестровича: уже лише через те, що Ви є його сином, Вас після інституту не взяли у трупу франківців. Хоча важко повірити, що Ви туди взагалі б не потрапили. То ж, чи легко бути спадкоємцем відомого прізвища, чи слава батьків не примушує дітей все життя перебувати в її тіні?
— Від порівняння, звісно, нікуди не подінешся. Візьміть Костянтина Райкіна, якого усі порівнюють з батьком. Він блискучий відомий актор, йому вже пішов шостий десяток, а всі його Костею і досі називають. Що стосується мене, то я не відчуваю, що перебуваю в тіні і порівнянь з батьком стає все менше і менше. Я почуваюся абсолютно автономною творчою одиницею.
— А ревнощів до успіху батька, який зараз багато знімається, немає?
— Навпаки, я тішуся його успіхами, переживаю, аби у нього все було гаразд, аби було побільше прекрасних ролей. Які тут можуть бути ревнощі?!
— Богдан Сильвестрович Вам не допомагає пробитися у російське кіно?
— Ні, хоча я його й прошу, щоб десь там у Москві замовив за мене словечко. Аніж мені їздити та оббивати пороги, засилати безмежну кількість фотографій, батько міг би сказати комусь із режисерів, що на світі є і я. Але він на це відповідає, що йому незручно просити. Найбільше, на що він може піти, це при нагоді сказати між іншим, щоб мені зателефонували, якщо виникає потреба у акторові мого плану і віку. Так що ніякого практичного зиску з батькового успіху я поки що не виніс. Звичайно, хочеться позніматися в хороших картинах. До речі, я зараз потрапив в один проект з грузинськими продюсерами та режисером, з українськими і російськими акторами, серед яких і Костя Хабенський. Майбутній фільм з детективним сюжетом і чеченською темою називається «Учитель русского языка». Можливо, через те, що там йдеться про Чечню, він знімається не в Москві, а на базі київської студії. Вкрай потрібно, щоб з’явилося, нарешті, і українське кіно. Нехай поки не за наші гроші, то хоч би з нашими акторами. Я вірю, що скоро щось зрушиться з місця, вийшли ж недавно на екрани українські блокбастери. Тільки на основі нашої історії ми можемо знімати розкішні фільми. І не лише історичні, наша культура пронизана містикою.

«У Києві поміж режисерами склалися дивні стосунки»
— З кіно поки в Україні не дуже складається, незважаючи на вихід блокбастерів. А як Ви оцінюєте стан сучасної театральної режисури?
— На жаль, Україна така дивна територія, що з неї таланти постійно втікають. Поїхав свого часу Козьменко-Делінде, який цікаво працював на початку вісімдесятих, залишив Україну Григорій Гладій. З’явилося нове покоління — Жолдак, Більченко, Ліпцин, Крітенко, — але вони теж звідси поїхали. І ця перманентна еміграція талантів з країни дуже пригнічує. Навіть не знаю, чому так відбувається. Звичайно, кожен, хто Україну покинув, може назвати свою суб’єктивну причину. Але у цьому явищі є певна закономірність.
— Думаю, справа в такій незугарній національній рисі, як заздрість.
— Можливо. Людей звідси, схоже, виштовхують. І чомусь у цей процес виштовхування потрапляють саме режисери, актори якось більше тримаються одного місця. В нашій режисурі, на мою думку, нині наступив такий період, що не завадило б запрошувати в українські театри постановників, наприклад, з Росії. Там тепер є Серебрянніков, Бутусов, болгарин Морфов часто ставить в Москві. А нашим режисерам не завадило б попрацювати за кордоном. Наприклад, Богомазов, Одинокий могли б щось поставити в російській столиці. Важливо, щоб був творчий обмін. Взагалі, режисерам, як мені здається, важко вчитися у своїх колег, вони набагато амбітніші за акторів. У Києві, я помітив, поміж режисерами склалися якісь дивні стосунки. Вони чи не ходять один до одного на прем’єри, чи нещадно критикують вистави своїх колег. Це при тому, що у нас є цікаві режисери, але, здається, вони зациклюються на якійсь одній темі і живуть закрито.
— У Вас режисерських амбіцій ніколи не було?
— Ні, навіть не знаю, що це за професія, ніколи не думав, аби щось поставити. Інші якось вміють і грати, і ставити. Я ж поки що не награвся, щоб думати про режисуру.
— А між акторами київськими є ревнощі і заздрощі?
— Можна різне знайти, але при тому є і нормальні стосунки. Ми можемо разом зібратися і цікаво, весело провести час.
— Чи лишається у Вас час на особисте життя?
— Все менше і менше. Хотів весною вирватися кудись за кордон хоч би на тиждень, але поки не виходить. Важливо час від часу міняти зовнішні обставини. Сподіваюсь, що мені все-таки вдасться здійснити це бажання і з сином ще до початку літа кудись з’їздити. Влітку ж само собою ми всією сім’єю відпочиваємо на теплих морях, де хочеться хоча б днів на десять впасти в пісок і ні про що не думати.
— Окрім театру маєте ще якісь захоплення?
— Колись збирав марки, монети, які досі зберігаються. Збираю музику — від Моцарта до сучасних клубних варіантів. Полюбляю дивитися кіно, але роблю це вдома — купую багато дисків, аби бути в курсі, що робиться в сучасному кінематографі. Хоча знаю, що фільми треба дивитися в кінотеатрі. Однак на це просто не вистачає часу.

Бесідував Вадим ДИШКАНТ

Все статьи номера