Ложа "Д"

Богдан Струтинський: Про «наполеонівські плани» оперети та про «позиціонування театру широкого профілю»

Новий художній керівник Театру оперети Богдан Струтинський — людина молода, амбітна і ділова. Тому і розмова наша йшла у майже телеграфному режимі.

— Ви уже рік обіймаєте посаду художнього керівника, нещодавно стали ще й директором. Що найголовніше, Ви вважаєте, відбулося за цей час — для Вас особисто і для театру?
— По-перше, я з середини вивчив цей театр, трохи пізнав жанр. Для мене він був досить далекий — але так не можна, щоб ти працював, маючи якийсь «холод» до жанру, і лише «адміністрував». А на посаді директора я уже півроку, і найважливішим вважаю те, що є певні позитивні зрушення. Вони, скажімо, в тому, що ми випустили в цьому сезоні аж чотири прем’єри — зважаючи на минуле цього театру, це багато. Остання — «Звана вечеря з італійцями» Офенбаха на камерній сцені у фойє, яку ми відкриваємо. Для музичного світу Києва це є певний ексклюзив. До того ж — «іспит» і для виконавців, бо там дещо інший спосіб існування на сцені, там від них вимагається та органіка, яку дуже важко видобувати всупереч звичним штампам… Але — достукуюсь, є дуже цікаві актори.
Позитивне і те, що ми набрали 15 молодих — це включно з хором. Не всі залишаться, звичайно, в театрі, але я взагалі планую відкрити студію. Це одне з найболючіших питань, тому що студія вирішувала б дуже багато проблем.

— У театру ж традиційно була студія? Потім її поновили — та знов закрили...
— Правильно, а це, по-перше, давало б поповнення штату, по-друге — підтримувало б ті «прохідні» ролі, які потрібно заповнювати на сцені. І, зрештою, ти би вже сам для себе виховував акторів, тому що любиш цю справу: я в інституті багато працюю зі студентами, мені це дуже подобається — коли є певна «лабораторність».
Далі. Ми знайшли декілька інформаційних партнерів, які зацікавлені в іміджевому розголосі навколо театру; знайшли також фінансового партнера і з ним зробили мюзикл «Вогні рампи» у постановці режисера Миколи Яремківа. Я думаю, ця робота іще розкрутиться, зараз вона ще якось «зависла» поміж старим і новим жанром…
У театрі є серйозні позитивні зрушення. По-іншому почав працювати оркестр; зараз прийшов молодий режисер Сашко Андрієнко; цей сезон я хочу взагалі побудувати на роботах запрошених режисерів. Думаю, що Лінас Зайкаускас ставитиме «Прекрасну Єлену»…

— А які взагалі назви плануються на наступний сезон?
— Плани — наполеонівські! (Сміється.) У нас заплановано три дитячих проекти — це раз. Заплановано три прем’єри: «Десять наречених» Зуппе, «Ключ на бруківці» Офенбаха і «Гаряча кров» Штрауса — на експериментальному майданчику у фойє — це два. Розглядаємо і «Іспанський час» Равеля — там все класно, авангардно по музиці, але дуже складно за партитурою: оркестровка важко розкладається на наш невеликий оркестр… Звичайно, хочеться, щоб наша камерна сцена стала «територією» молодих.

— У нас же в місті взагалі немає камерної музичної сцени — а не просто концертного майданчика…
— Я так і розраховував, що тут гратимуться опери-буф; що можна буде взагалі не обмежувати себе в жанрі — робити творчі вечори, вечори романсу... Зараз у нас є надзвичайно цікавий проект «Штраус і жінки», самі пишемо лібрето… Адже весь світ грає Штрауса, а на Новий рік, у Святвечір взагалі грають тільки Штрауса, це стає просто вечорами Штрауса!
На велику сцену плануємо «Містера Ікс» Кальмана. Добре було б взагалі його зіграти в цирку — хоча б перші десять вистав, але дуже складно йдуть переговори з цирком, у них теж фінансові проблеми. Проект доволі дорогий — бо хочеться зробити не просто оперету, а щось більше.
Далі ми запланували «Бал в Савойї» Абрахама — це робитиме Борис Лагода, білоруський режисер, який багато працював у Росії саме у музичному театрі. Потім буде «Моя чарівна леді» Лоу і, якщо вдасться, «Любовний напій» Доніцетті: це складна, але дуже «хітова» річ — і, на мій погляд, їй місце якраз в опереті.
Надзавдання номер один для мене — це позиціонувати театр широкого профілю, не замикаючись у назві «оперета».

— Міняти її не збираєтесь?
— У мене була колись ідея інакшої назви: «Музичний театр імені Садовського». Оскільки саме тут працював перший стаціонарний український театр Садовського, це було б логічно. А потім я подивився, що ми — єдина оперета в Україні.

— А решта театрів? Музично-драматичні або музичної комедії?
— Так, отже, то є певний ексклюзив, і на цьому треба базувати розвиток театру, «вибивати» йому інший статус, тому що нині він навіть не має звання «академічного». Негарно і неетично зараз говорити про те, що тут донедавна відбувалося, але у мене складається враження, ніби от була собі дуже гарна мармурова фігурка — а по ній проїхалися бульдозером, і залишилися одні черепки. Нібито все є, але скласти докупи цей «кубик Рубіка» дуже важко. Та внутрішньо я спокійний і впевнений, що позитив накопичуватиметься — і потім станеться «вибух».
І я вже відчуваю ці зрушення, відчуваю по Києву певні зміни у ставленні до театру — приміром, у пресі. Раніше ж то була якась війна з пресою і в пресі навколо театру — не через мистецькі міркування, а просто через людські стосунки, котрі взагалі не мають нічого спільного з мистецтвом. Такий собі булгаківський «Театральний роман»... Але потихеньку все міняється.

— Цей сезон для театру особливий, тому Ви й відкрили його по-особливому?
— Так, ми відкрили його не поточною виставою, як було раніше, а великим гала-концертом. Надалі спробуємо зробити ще три таких концерти — адже нам скоро 70 років! Ювілей — це одне з найболючіших питань. Фінансування немає, а хочеться дуже багато: скажімо, аби приїхали і привітали з різних оперет, з Вроцлаву, з інших місць... Але для цього потрібні кошти. Якщо місто цього не зрозуміє...

— А загалом воно розуміє?
—
По-різному. Побачимо — якщо пройде наш бюджет, котрий ми розписали на 2005 рік, от тоді я скажу: місто нас зрозуміло!

І тут Богдан Дмитрович побіг далі шукати спонсорів. Ні, перепрошую, від спонсорів він прийшов на початку, а зараз пішов, навпаки, репетирувати.
Що ж — доброї роботи!

Розмовляла Галина ШМІТАНОВСЬКА

Все статьи номера