Гримерка

Всюдисущий Трубадур
Тарас Постніков

Дитина, народжена в акторській родині, як правило, змалечку «отруєна» запахом лаштунків, луною оплесків, словами «репетиція», «прем’єра», «відкриття сезону»… Тому не дивно, що, виростаючи, такі діти не замислюються: ким бути? Звісно — акторами! Так і народжуються династії.
Тарас Постніков пам’ятає своє дитинство лише через призму театрального життя. Батьки Тараса були (та й є) акторами Вінницького музично-драматичного театру, і гарненький хлопчик, ледь навчившись ходити, уже отримував епізодичні ролі. Так почалося акторське життя Тараса Постнікова.
Мабуть, декому видалося дивним, що, закінчивши школу, він вирішив продовжити заняття музикою (грою на флейті) і вступив до музичного училища. Здавалося, акторська професія лишилася для Тараса тільки дитячою забавкою. Та після училища він подає документи... звичайно ж, до театрального інституту.
Курс тоді набирала нині покійна Ірина Молостова. Видно, щось в тому ясноокому хлопцеві вразило її, та й готувався він до екзаменів серйозно, тож Тарас Постніков з першого разу став студентом. На жаль, навчатися у Ірини Олександрівни Тарасові пощастило лише рік, але їхнім курсом почав опікуватися Юрій Пилипович Висоцький.
Про навчання в інституті Тарас згадує із захватом. Там він грав у виставах «Жайворонок» (за Ж.Ануєм) і «Голомоза співачка» (за Е.Йонеско). Сил вистачало на все. Саме тоді Тарас пробує себе на естраді: якийсь час він є одним з солістів у гуртах «Ніч на Різдво» та, згодом — «Екс-президенти», — а також активно знімається в рекламі. Декілька років тому вся Україна майоріла здоровенним біллбордами з напомадженим Тарасом, який тримав перед собою розкішний телефон початку століття.
До речі, з саме з цією рекламою у Тараса пов’язані ліричні спогади. Справа в тому, що, іще навчаючись у музичному училищі, Тарас закохався. Дівчина відповіла взаємністю. І все було б добре, якби наступного року Тарасові не довелося їхати до столиці — вчитися, а Іра (саме так звали обраницю Тараса) мусила залишатися у Вінниці закінчувати власне навчання. І хоч Тарас кожну вільну хвилину мчав з Києва до Вінниці, аби побачити кохану, зрозуміло, що Іра все одно дуже сумувала за ним. Тож можна собі уявити її здивування і, водночас, радість, коли одного разу вона, визирнувши у вікно, побачила, що за ним, на повний зріст, стоїть кількаметровий Тарас. Її Тарас! Стоїть і посміхається. Виявилося, що біля її будинку встановили той самий білборд. Зрозуміло, що це була просто випадковість, збіг обставин, проте з того часу Тарас,
від’їжджаючи до Києва, ніколи не забував пожартувати: «Поводься добре, я тепер усе бачу!»
Ще навчаючись на другому курсі, Тарас, як і всі студенти–актори, потрапив на знiмальний майданчик. Знімали кінофільм «Тарас Шевченко».
Прийшов Тарас на масовку, став разом з усіма під стіночку. У цей час мали знімати епізод, і актор на ту невеличку роль уже був затверджений. Та коли режисер побачив Тараса, котрий скромно тулився до таких само майбутніх «щепкіних», як і сам, він видав справді історичну фразу: «Этого мальчика надо продавать!» І актора було миттєво замінено на Тараса. Так він отримав свою першу роль у кіно. А вже через рік його запросив на головну роль у фільм «Тупик» сам Григорій Кохан.
Проте і з театром Тарас також не пориває. Закінчивши навчання в інституті, він одразу став актором Театру імені Івана Франка. Перша роль, яка йому дісталася, — Трубадур у дитячій казці «Бременські музиканти». Це був ввод. Для людини, пов’язаної з театром, пояснювати, що таке «ввод», не потрібно: двійко-трійко репетицій — і все, ти на сцені. Вистава була задовго до твоєї появи, актори, які у ній грають, вже встигли призвичаїтися одне до одного, «зігратися». Зрозуміло, що вчорашньому студентові, який й так весь час почувався недолугим і ледь не зайвим у компанії майстрів, ця роль давалася дуже складно. Настільки складно, що, граючи третю виставу, бідний Тарас помітив на сцені, поруч себе, якусь біленьку постать у розкішній перуці. «Ти хто?» — простодушно запитав він. «Я? — обурилася постать. — Я Песик. Ми тут з тобою граємо...»
Зараз про все це і сам Тарас, і його дружина Ірина згадують зі сміхом. Сьогоднішній Тарас Постніков вже не плутає своїх партнерів по сцені і не ніяковіє, граючи поруч з Богданом Бенюком, Анатолієм Хостікоєвим, Наталею та Ольгою Сумськими, Євгеном Паперним…
Тим більше, що, крім рідного театру (до речі, зараз Тарас активно репетирує роль у виставі «Брати Карамазови» за Федором Достоєвським, але яку саме — говорити не хоче, боїться зурочити), він задіяний у театральній антрепризі «Бенюк — Хостікоєв» і з її виставою «Сеньйор з вищого світу» вже об’їхав пів України.
Як він все це встигає?! Хто його знає, тим більше, коли зауважити, що недавно Тарас встиг знятися у фільмі Олеся Ящука «Залізна сотня», організував власну естрадну групу і зіграв роль Віта у новомодній виставі «Про мишей і людей»…

Леся ВОЛОШИН

Все статьи номера