Гримерка

Польові дослідження Галини Стефанової

 Галина Стефанова — лауреат премії ім. Василя Стуса, театральної премії «Київська Пектораль». Народилася у Магаданській області, виростала у Львові. Свого часу залишила Київський Молодіжний театр, де служила з 1979 по 1991 рік. Це не означило фіналу творчих шукань, а, навпаки, спонукало до втілення найрізноманітніших мистецьких.

— Пані Галино, після моновистави «Стіна» Ви показали сценічну версію роману Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу», а нещодавно відбулася прем’єра «Палімпсесту» за текстами Василя Стуса… Чому Ви звернулися до такого складного матеріалу?
— Я належу до тих українських акторів, які шукають для своїх сценічних ідей, у першу чергу, матеріал український. Це, звичайно, не означає, що я закрита для інших тем. Насправді знайти готову моноп’єсу не так просто. Є такі вершинні зразки, як «Людський голос» Кокто, написаний для Едіт Піаф, але в моїх шуканнях я, зазвичай, мушу робити або сценічну версію, або композицію, або адаптацію. Читаючи роман Забужко «Польові дослідження з українського сексу», я була вражена величезною відвагою талановитої авторки. Вона торкається екзистенційних тем, які болять і хвилюють багатьох з мого покоління, але ми чомусь вважаємо, що не про все можна говорити вголос, забуваючи, що неможливо вилікувати хворобу, якщо не поставиш діагноз. Для мене принцип відбору, передусім, — моя особиста суголосність із матеріалом. Героїня Забужко постійно долає свої страхи. Моє покоління також виростало в тих страхах за себе і за своїх найближчих. Тому я відчула, можна сказати, біологічну потребу приміряти на своє акторське плече цю Оксану — героїню роману. Окрім того, всі три вистави різні за жанром, за образами героїв. Для мене це дуже важливо, тому що у будь-якій творчості є велика небезпека самоповторення. Скажімо, після успіху «Стіни» мене застерігали деякі київські критики, щоб я не стала «актрисою однієї ролі», нехай навіть такої, як Варвара Рєпніна. Сподіваюсь, ця небезпека для мене вже минула.

— А як поставилась до Вашої ініціативи сама Оксана Забужко?
— Дуже доброзичливо і, на відміну від багатьох інших авторів, — із глибоким розумінням того, що природа театру інша, ніж природа літератури, і роман мусить бути трансформований мовою сцени. Наприклад, послідовність подій у виставі не завжди збігається із їхньою послідовністю у романі. У виставі героїня читає інші вірші, ніж у тексті роману. Деякі мотиви, суто київські або американські реалії (дія вистави відбувається в Америці) привнесені із сучасного життя. Мене дуже тішить, що Оксана Забужко прийшла на прем’єру не тільки як автор, а як доброзичливий, теплий глядач.

— Як і коли виникла думка робити моновиставу про Стуса?
— Біографія Стуса — дивовижна людська історія, що має колосальну драматургічну наповненість, — спонукала мене відважитись на сценічну версію і запросити до співпраці режисера Миколу Мерзлікіна, з яким ми працювали і над «Стіною». Вистава «Палімпсест» є результатом багаторічної співпраці із сином Василя Стуса, літературознавцем Дмитром Стусом. Ми віддавна їздимо Україною зі «стусівськими зустрічами». Дмитро розповідає про Стуса як про поета, людину, батька. Я читаю вірші. Окрім того, Дмитро заохотив мене ділитись із глядачами своїми власними враженнями, підходами до роботи над текстами, представляти присутнім, так би мовити, «лабораторію інтерпретатора». Особливе значення мали для мене розмови із дружиною Василя Стуса Валентиною Попелюх. Це надзвичайно мудра, глибока і доброзичлива людина. Особиста трагедія не вбила її ніжності і світлого бачення життя. Можна сказати, що стрижнем сюжетної лінії вистави стали стосунки Василя з Валею. Саме вона є ліричною героїнею його найкращих поезій, і для мене вона стоїть поруч із Лаурою, Беатріче, Еврідікою.

— Що є спільного у двох останніх Ваших прем’єрах?
— В обох ідеться про біль творчої людини, яка усвідомлює приниження і упослідження свого народу, хоча не раз, на жаль, сам народ і стає тому причиною. Трагедія у тому, що Василь Стус свого часу заплатив за свої переконання життям.

— Де київський глядач може побачити Ваші моновистави?
— «Стіна» іде у театрі «Актор». А «Палімпсест» і «Польові дослідження з українського сексу» я граю у Державному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса, на вулиці Володимирській, 23-в.

— Тепер Ви граєте лише у моновиставах?
— Звичайно, ні! Я радо приймаю пропозиції брати участь у «багатонаселених» виставах, де найпринаднішим є дух партнерства, яке ти відчуваєш зовсім по-новому, коли проходиш вишкіл моновиставою.

Розмовляла Анна МАЄВСЬКА

Все статьи номера