Пойди в театр

Короткий курс історії для вундеркіндів,
або «Наші баби — найсильніші в світі»

Так от, головна думка: Жанна Д’Арк — не лідер, а частина маси, з якої вона вийшла. Вона продовжує рефлектувати її ідеями, просто випереджаючи їх на якусь йоту (або ноту). Сама ж актриса — дебютантка Юлія Вдовенко — дійсно співає, а не шепоче чи сичить, як це робить половина української естради. Так, так, естради — бо актриса мислить і діє на сцені як естрадна співачка, справді талановита, емоційна, темпераментна. Уява одразу малює шикарний кліп, здебільшого — з крупними планами: струнка молода дівчина у панцирі, на білому коні; коронація Карла Валуа (теж можна крупним планом) — і та сама дівчина, із міцно затиснутими вустами та палаючими очима стискає древко стягу; вона ж, у простому білому платтячку, мріє про ніжне кохання зі своїм нареченим Жульєном (Ігор Рубашкін); вона ж, приречена на мученицьку смерть, прощається з життям... Усе це, зауважу, є і у виставі. Є свій, власний, простір, є мислення Жанни — дівчини з народу, дівчини-нареченої, дівчини-коханої, дівчини-потенційної матері — дівчини-не-лідера, котру якась мара підбила на героїчний подвиг, при цьому навіть не пояснивши, задля чого. Час від часу вона виринає з «масовки», щоби заспівати соло. Актриса вміє співати, любить співати, вона вірить у свої слова — але й проживає свою роль, так би мовити, «на короткому диханні» — поки лунає музика.
Можна заперечити: це ж не драма і не трагедія, не «Украдене щастя» і не «Гроза», щоби «вивертатися навиворіт», а рок-опера (чи б пак, мюзикл), де всеж-таки панують певні закони жанру. Проте «простий французький люд», представлений барвистою компанією акторів театрів імені Франка, Оперети, Нового драматичного на Печерську, страждає — особливо у першій дії, і майже так, як у масових сценах «Братів Карамазових», тобто «по повній програмі». Страждає, бігає і лементує (насправді дуже обережно поводячись один з одним, але це якщо придивитись), утворюючи повний хаос, бо прийшла біда. Це вже далі, у другій дії, він співає і злагоджено танцює, а головне — ПЕРЕСТАЄ ГРАТИ ДРАМУ, як, в принципі, і передбачають ті ж самі закони жанру. Тоді з’являється стиль. Тут і Жанна Д’Арк на своєму місці, хоча загалом видається дивним, що вона зуміла повести за собою багатотисячний загін, який і гадки не мав про існування якогось там феміністичного руху (скоріше міркував у категоріях «баба дура, понятноє дєло») і зняти облогу Орлеану...
Шалений позитивний заряд вистави залишається надовго. Пісня про свободу вже може приміряти на себе роль шлягеру, бо запала у пам’ять ще з часів Майдану (до речі, ринок, на якому продавали Жанну, теж знаходився на майдані — це так, до слова): Наталя Сумська, одягнута в теплу зимову куртку та обмотана шарфом, однієї далеко не погожої ночі, години так о 1-й, десь в період між 21-м листопада і 3-м грудня, її там співала. І зрозуміло, чому прем’єра відбулася саме 24 серпня, на День Незалежності.
Глядачі, гадаю, і надалі плакатимуть і протискатимуться до сцени поперед телекамер і фотографів, щоб подарувати квіти головним героям. Наші люди вміють бути вдячними.

Ельвіра ЗАГУРСЬКА

Все статьи номера