Гримерка

Інна Капінос: “Я не хочу чинити опір життю, я хочу просто жити у ньому”

...У дитинстві, у Кривому Розі вона вчила уроки перед телевізором, паралельно спостерігаючи за фільмами. Про театр не мріяла. Він виник пізніше, завдяки Валентині Іванівні Зимній, її педагогові. Не розуміла, як тоді до театрального інституту взагалі могла втрапити смішна, доволі «пухка», закомплексована дівчина. Можливо, просто пощастило.
Головне здобула у майстерні Зимньої, і тепер про неї говорить, що це — той ґрунт, у якому обов’язково проросте посіяне. До театру імені Івана Франка прийшла 20 років тому. Перше десятиліття виявилося досить напруженим: кіно, театр, постійні зйомки — та по 30 вистав на місяць.
Це був початок тоді ще не заслуженої артистки України Інни Капінос.

«Я була, я є, і я хочу бути»
«Ще на 4 курсі я для себе вирішила, що сильна людина — це не та, що перемагає, а та, котра може витримати удар. Останні три роки я була без роботи. Цей період я сприйняла як належне. Коли ти не потрібна глядачеві, театрові — це, звичайно, важко. Але невеличка робота (на «Інтері» я озвучувала фільми, рекламні ролики) заповнила мій вакуум у особистому, театральному та «кіношному» житті. Зараз у мене ніби відкрилася стіна — у мої 40 років. Я радію, що у період, коли я не мала роботи, я правильно до цього поставилася. (Стосовно цього є легенда, і вона чесна: пустелею йшли вчитель з учнем — і ввечері натрапили на селище. Стукали у кожний дім із проханням дістати вечері та ночівлі, але їм усі відмовили. Вийшовши у степ, змушені були ночувати там. Учитель почав молитися, дякуючи Господу за те, що він послав йому цей день. Учень став дивуватися, що не отримавши ані їжі, ані даху над головою, вчитель ще й дякує. На це прозвучала мудра відповідь: «Я знаю, що Бог послав мені сьогодні саме те, що мені треба»). Адже так буває не через те, що ти погана людина, чи жінка, чи актриса. Просто так мало бути».

«Театр — це так само, як у житті,
тільки на одну сходинку вище»
Інні Капінос не набридає роками грати одну і ту ж роль у «давніх» виставах (у «Тев’є-Тевелі» вона вже вкотре грає молодшу доньку, Хаву), бо кожний наступний раз не схожий на попередній: «Задоволення отримуєш завжди, але — по-різному. Це, певно, тому, що з кожною виставою пов’язано багато особистого. Професія, направду, така, що перетікає у життя, а життя, послідовно, — у професію. Взагалі, кожна моя роль має мою частинку, тому всі однаково дорогі. Іноді ролі дуже дорогі тому, що довго народжувалися».
Спостерігаючи за роботою колег, Інна не вважає за потрібне робити зауваження, чи, тим більше, критикувати. Керується словами своєї мами, що людей немає поганих чи хороших: є різні. Каже, що на прикладі інших можна побачити те, як не треба робити. Охоче відвідує прем’єри рідного театру чи «класику» його репертуару (не виокремлює улюблені вистави, бо цінує роботу франківців у всякому її прояві), але вважає за краще тихенько сидіти, не привертаючи увагу публіки.
Цього року у творчому відношенні у Інни закінчився перехідний період від дівчаток до мам, хоч виглядає вона аж ніяк не на свої 40. Рік тому вона пообіцяла собі, що їй ніколи не буде більше за 39: «У мене є маленькі зморшки, як у всіх жінок, — і це прекрасно. І якщо я стою посередині життя, я не кажу, що половину вже прожила, ні, я радію — як, все ж таки, прекрасно, що ще половина його — попереду!»
Сьогодні Інна витримує шалений ритм постійної активності. Це, певно, те, що їй потрібно саме зараз. Та, зморившись від динамічних буднів, вона йде гуляти у Маріїнський парк чи на людний Хрещатик.
Скоро для широкого загалу глядачів Інна постане у новому амплуа.
Чекаймо!

Світлана Дишко

Все статьи номера