Роман с...

Олег Скрипка:
“Ми живемо, щоб залишити позитивний слід в емоціях інших людей”

Певно, ніхто не буде сперечатися з тим, що Олег Скрипка зі своїми «Воплями Відоплясова» є чи не найбільш «театральним» виконавцем у середовищі сучасного українського року. Згадаймо його кліпи, концерти, на яких музикант створює атмосферу чи то сільського весілля, чи то танців у сільському клубі. Завдяки схильності музиканта до гри, до театралізації життя, виник фестиваль етнографічної, автентичної музичної культури «Країна мрій», важливою складовою якого стало проведення в столиці протягом року різноманітних вечорниць та мистецьких салонів. Однак у своїх стосунках з театром музикант на цьому не зупинився: під завісу минулого театрального сезону він вийшов на першу драматичну сцену країни у ролі Виборного в «Наталці Полтавці».

«Популярність — це інструмент, яким треба вміло користуватися»
Вийшовши зі співаком (а тепер уже і актором) зі службового входу Театру імені Івана Франка, я став свідком його популярності. Кілька школярок одразу ж підбігли до Олега і попросили у нього автограф. Утім Скрипка свого підпису їм не подарував, сказавши, що Марія Іванівна заборонила йому роздавати автографи. З реакції учениць я зрозумів, що музикант, назвавши найбільш розповсюджене у анекдотах про школу ім’я, випадково угадав, як звуть вчительку, чим збентежив дівчаток. З цієї кумедної ситуації виникло і моє перше запитання до лідера гурту «ВВ»: чому він такий суворий до своїх прихильників.

— Я багато розмірковував на тему автографів, якими артистам сильно набридають, на тему слави загалом. За великим рахунком, ми живемо для того, аби зробити цей світ трішечки кращим. Усе, що ти робиш, повинно мати якийсь зміст. Автограф треба давати тому, для кого він щось значить. А для цих дітей я — людина з телевізора, беручи у мене автограф, вони лише виховують у собі «хапальний» рефлекс. Їм мій автограф нічого не дасть, він не зробить їх кращими, вони від того не стануть ані розумнішими, ані духовнішими. Навпаки, це їх може тільки зіпсувати, вони будуть хизуватися цим автографом перед друзями. А коли вони його не отримають, то це їх трохи протверезить. Нічого він не дасть і мені, я від цього не матиму ані більше, ані менше популярності. Взагалі, я вважаю, що роздавати автографи на всі боки — це поганий смак.
— Популярність з часом стає тягарем для артиста — чи вона п’янить людину до такої міри, що вона ладна терпіти всі побутові незручності, якими супроводжується слава?
— Усе набагато простіше. Популярність — це звичайний інструмент моєї роботи. Щоб мене запрошували на концерти, щоб рекордс-компанії пропонували мені контракти, щоб мене запросили грати у виставі Театру імені Франка, я мушу бути популярним. З віком я зрозумів, що популярність створюється механічно. Усе залежить від того, як ти до слави ставишся, яка в тебе мета. Якщо твоя мета — стати популярним тому, що в тебе хворе «его» і його треба весь час живити (а така проблема є у багатьох людей, у них, як-то кажуть, «дах рве» від популярності), то це клінічний випадок. Цей «чиряк» розростається і в один момент може «луснути». А в якості інструмента популярність інколи може бути корисною. Хоча, з іншого боку, через популярність ти не маєш приватного життя, не можеш, як більшість людей, зайти в магазин, щоб тобі ніхто не докучав. Знову ж таки, все відносно. До нас на вечорниці прийшов Ющенко, і я зрозумів, що моя популярність у порівнянні з його та його родини нічого не варта. Він взагалі не має приватного життя — а я хоч інколи можу «короткими перебіжками» по вулиці пересуватися.

«Тільки ідіот може відмовитися грати
у «Наталці Полтавці»
— Можна поспівчувати таким людям, бо щире, відверте спілкування з іншими — це головне багатство, яким ми можемо володіти...
— Наше життя — це наша пам’ять, те, що ми згадаємо на смертному одрі. А наша пам’ять — це пам’ять емоцій. Тому ми живемо не секунди, хвилини і роки, ми проживаємо емоції. Ми запам’ятовуємо ті чи інші події завдяки емоціям. Чим краще ти прожив життя, тим кращі у тебе емоції, які виникають тільки при спілкуванні з природою та іншими людьми. Людина — тварина соціальна, і нам необхідне спілкування з людьми. Життєва мета дуже проста: залишити позитивний слід в емоціях інших людей, побудувати у спілкуванні якийсь новий світ почуттів, нову свідомість.

— Чия то була ідея — запросити Вас у театр Франка на роль Виборного?
— Наскільки я пам’ятаю, це була ідея режисера, Олександра Анурова, ми з ним кілька років тому розмовляли про постановку «Наталки Полтавки». Тільки ідіот може відмовитися грати у цій п’єсі. До речі, з пропозицією про участь в «Наталці Полтавці» до мене зверталися рази три чи чотири, пропонували зробити музичну версію. І от, нарешті, ця ідея втілилися в життя. Це перша моя професійна театральна проба. Раніше я займався аматорським, студентським або авангардним театром. Там була інша специфіка: ми грали або без тексту, або з імпровізованим текстом, акцент був на пластиці. У Франції я навіть брав участь у хореографічних виставах.

— Олеже, а як Ви себе почували на репетиціях серед професійних акторів?
— Ситуація розгорталася трохи смішно. Все починалося з того, що я влаштовував кастінги. Мені потрібно було вибрати акторів, які зможуть заспівати те, що я задумав. Для мене це була нормальна ситуація, але для акторів вона виглядала дещо незручною. Ануров прекрасно знав акторів, йому не потрібно було вибирати, однак довелося це робити, і він вибирав з тих людей, яких уже до того вибрав я. Ми відразу вирішили, що «фанери» не буде, треба співати безпосередньо на сцені. До того ж, мене не влаштовував академічний вокал, який часто звучить зі сцени наших театрів. Тож, на думку спеціалістів, я вибрав акторів, які не мають гарного голосу, не володіють вокальним потенціалом. Я підібрав виконавців за фактурою голосу близьких до себе, тих, хто володіє емоційним вокалом.

«Поряд зі Ступкою відчуваєш себе бактерією»
— Страх перед драматичною сценою під час роботи не виникав?
— Я, в принципі, швидко звик до Ступки завдяки тому, що він дуже приємна, проста людина, не уражена «зоряною» хворобою. Хоча, з іншого боку, розумів, що це актор-гігант, поряд з яким відчуваєш себе якоюсь бактерією. Тому в акторському відношенні мені дійсно було страшно. Але Богдан Сильвестрович повівся зі мною дуже толерантно.

— Репетиції не заважали займатися музикою зі своєю командою?
— Під час репетицій у нас йшов запис альбому, і виходило, що зранку я працював в театрі, а після обіду — в студії. В принципі, і в студії, і на репетиції понад чотири години працювати не можна. Так склалося, що на цей період ми зупинили всі концерти, хоча зазвичай їздимо три–чотири рази на тиждень.

— Ваші колеги з «ВВ» не ревнують Вас до театральної роботи?
— Вони вже звикли, що у мене окрім «ВВ» є багато іншої діяльності. Ну, а потім, ми вже не у тому віці, аби псувати одне одному життя ревнощами: це стається, коли молода група тільки народжується. У мене є сольна кар’єра, і моя участь у виставі — це «піар» усьому колективові. У мене навіть була ідея ввести «ВВ» у виставу. Але хлопці відмовилися, вони хочуть бути рок-командою, ми зберігаємо наш статус рок-колективу. Тому і на вечорниці я запрошую інші гурти.

— Ви відносите себе до театралів?
— Я був театральним фанатом; перед тим, як стати музикантом, мріяв про драматичну сцену, хотів бути актором. Але, як завжди стається у житті, все, чого ти хочеш, про що мрієш, виконується пізно, коли тобі це вже не потрібне. Я, старий рокер, настільки звик перебувати в шоу-бізнесі, що тепер уже не відчуваю того трепету, який мав би переживати. Адже грати на академічній сцені у «Наталці Полтавці» — про це можна було лише мріяти. Однак стільки всього уже в житті було, що це сприймається спокійно.

— А є щось, що могло б викликати оцей трепет?
— Нещодавно, завдяки революції, ми прожили дуже бурхливі події, а після сильних почуттів зазвичай настає емоційне похмілля. Тому я зараз так спокійно все сприймаю. Я не ідеаліст і розумію, що життя продовжується і рай ми не побудуємо за один день. Цього омріяного раю взагалі не існує. Не варто впадати в ілюзії, адже до влади прийшли звичайні люди зі своїми «розкладами». Інша річ, що могло бути набагато, набагато гірше. І всі наші культурні проблеми, якими ми так переймаємося, за великим рахунком, навіть і не проблеми. Отже, будемо просто працювати. Є стимули, є напрямок, куди рухатися.

— І все ж, ми підтримували помаранчеву революцію, тому образливо, що зміни відбуваються не у всіх сферах, а якщо відбуваються, то не завжди на краще...
— Це, звичайно, проблема. Раніше був антинародний уряд, він пішов, але антинародні мас-медіа, антинародні артисти залишилися. Схоже, що новий уряд трішечки безпорадний, він не знає, що з цим робити. Я думаю, ми повинні йому допомогти. Бо це ж ми дивимося оцей телевізор, це ми ходимо на ці «фанерні» концерти, споживаємо усю цю «пластмасову» культуру. Якби люди себе поважали, вони перестали би споживати ерзац-культуру, і вона сама собою відмерла би. Зі свого боку, артисти повинні створити культуру альтернативну.

«Я реалізував підсвідомі батьківські мрії»
— Звідки у Вас, людини, котра, наскільки мені відомо, народилася і виховувалася у Росії, такий інтерес до української культури?
— Я в Таджикистані народився.

— Тим більше. Багато людей, які народилися в Україні, соромляться її мови, пісень, народу...
— Батьки мене на літо возили на село до діда з бабою... Тут спрацювали дві речі. Перша — діти реалізують те, що батьки підсвідомо хотіли реалізувати для себе. Мій батько, хоч він і ніколи на цьому не акцентував, все життя проживши в Росії, завжди згадував Україну, казав, що хотів би в Україну переїхати. Це говорилося спокійно, без пафосу. Він гарно — я вважаю, краще за мене, — співав, мав прекрасний тембр і міг би бути гарним співаком, артистом. А мені при цьому казав, щоб я був чи то лікарем, чи то інженером. Думаю, я реалізував підсвідомі батьківські мрії. Цей патріотизм, іммігрантський настрій, який примушував дивитися в бік України, був властивий моєму батькові. І я цю батьківську ідею реалізував. Другий фактор безпосередньо пов’язаний з селом, куди мене возили в дитинстві і де я не був майже двадцять років. Нещодавно я туди знову поїхав і, маючи з чим порівняти — а я був в багатьох місцях планети, — зрозумів, що це дуже красива земля. Коли я туди знову потрапив, то спрацювали дорогі мені спогади. Я там, у діда, вперше прочитав Гоголя, якого нам задали по програмі, до того ж ми з хлопцями всі околиці облазили, включно зі цвинтарем. Тож усі ці знамениті гоголівські емоції, красоти я пережив не лише завдяки книжкам — це було моє дитинство. Я довгий час жив у Росії, бував у російських селах, тож мав з чим порівняти — і свій вибір зробив. Коли настав час вибирати, де вчитися, я приїхав до Києва, який мені дуже подобався. Коли тут обжився, то перетягнув сюди батьків... Усе сталося якось само собою. Цей вибір я зробив на рівні підсвідомості, ніби виконав якусь програму, що була закладена природою.

P.S. Уже на виході з бару, де ми бесідували, до Скрипки підійшов бармен і співакові таки довелося поступитися принципами і дати автограф.

Бесідував Вадим ДИШКАНТ

Все статьи номера