Пойди в театр

«Полтавка-ленд», чи Котляревський по щирості

Утнути щось дуже архаїчне на сучасний лад — це медійний рецепт будь-якої успішної рекламної компанії в Україні сьогодні. Пити пиво під «Ой на горі…», ковзати мобільником по асфальту й гопака пританцьовувати, відтирати запорошені тини суперекономічним миючим засобом — чим не актуальне шоу?! Смак чіпсів із салом чекає нас тепер у зовсім непередбачуваних місцях і, направду, не вхопиш: чи це стьоб, чи просто недолугий несмак.

Подібні медійні рецепти здалися комусь життєдайними і для сучасного українського театру, дієвими у рятуванні його від естетичної дрімоти, інтелектуальної виснаженості та суспільної безпорадності. У всякому разі, в репертуарній афіші театру імені І. Франка замість «Наталки Полтавки» І. Котляревського ще довгенько б блимало zerro, якби на небосхилі заманливо не майоріли спалахи телевізійних мюзиклів.
Сенсаційний для театру Олег Скрипка у ролі виборного Макогоненка цілком логічно мусив забезпечити виставі надвисокий рейтинг. І прем’єрні аншлаги засвідчили, що популярність шоумена таки перекочувала до театру. Інша загадка — що міг прокламувати співець «Весни, весни…» на франківській сцені у якості естетичного коду: стилізацію, реп, степ, фолк, кітч, стьоб?.. Але це вже питання до режисера Олександра Анурова, який сприйняв малоросійську комічну оперу «Наталка Полтавка» за сущу народну творчість полтавських дядьків Котляревського і Лисенка, які полюбляли вареники.
Для новочасного фолку художник Андрій Александрович-Дочевський виготовив розкішну рамку, й тому сценічна дія нагадує рухому картину у величезному овальному обрамленні, а герої Котляревського — гламурних пейзан. Останні, правда, часом переступають вказані кордони: то Наталка з матір’ю присядуть обабіч кону на ампірні стільчики, то Скрипка-Виборний почне викаблучуватися акурат на авансцені. Отже, маємо такий собі театральний варіант музею просто неба, де наглядачка на ослінчику стежить за справжнім тином. Безхитрісний гумор Александровича-Дочевського доходить й до того, що вздовж задника, як у старому театрі двохсотлітньої давнини, пропливає білий «людина-корабель» Іван Котляревський.
Втім, ані шарж від Скрипки, ані іронія від Александровича не змусили режисера поступитися позицією щодо самого тексту. «Наталка Полтавка» тлумачиться як справжній фольклорний твір селянської тематики. А тому немає й жодного натяку на його міське походження, на те, що в основі тексту — світовий мандрівний сюжет, уміло оброблений на малоросійський кшталт, і що вперше зі сцени його виголошувала франкомовна дворянка Катерина Нальотова.
«Простодушіє» і «прекраснодушіє» українських селян, сприйняте Ануровим за точку відліку, саме по собі трансформує героїв Котляревського у казкових персонажів, які живуть без будь-яких психологічних мотивацій та економічних розрахунків. Може, й непогано, коли твори національної класики стають ледве не міфом, але за умови, що ані шарж, ані іронія, ані казковий наїв не подаватимуться зі сцени доленосно, визначально і всерйоз. Попри це, у грі франківців немає і йоти самоіронії. Пафос народних танців і годованих качок спонукає акторів стати на битий шлях «котляревщини», а виставу зводить до кітчу. Прекраснодушні наївні хохли скачуть гопака по левадах — як і двісті років тому, коли ображений за власний народ Котляревський написав у вигляді «Наталки Полтавки» іронічну отповідь драмописцю Шаховському з його «Козаком-стихотворцем».
Чи не єдиний, хто не бере безпосередньої участі у кітчетворенні на задану тему — актор Петро Панчук, який чи то оригінальний текст читав уважніше, чи режисера менше слухав, чи після Шевченка мріяв зіграти Котляревського. Він не зрікся прозорої режисерської ідеї «прекраснодушного» й лагідного українця, але накреслив свого возного Тетерваковського обережно, вдумливо й пастельно. Приречений на функціонування у бюрократичній системі, змушений жити за її хижацькими законами: брати-давати, давати-брати — возний Панчука по щирості прагне зрозуміти, чому саме так улаштований світ пересічного українця. У геніально сповідальному монолозі про хабарництво, наче самому собі пояснюючи життя, возний Панчука відкриває усе нескінченне й дотеперішнє українське борсання у власних гріхах, хатянстві й кумівстві.
Щирість, потрактована Ануровим як хохлацький наїв, у виконанні Панчука набуває філософічності, завдячуючи якій, зрештою, з’ясовується природа його загадкової любові до простої й безхитрісної Наталки та широкий жест — звільнення нареченої від зобов’язань як осмислення справжньої любові. Наперекір артилерійському реготові свого партнера Скрипки й режисерській поблажливості Анурова, Панчук зіграв власну мудру, смішну, але не легковажну виставу. Не про Барбі з Кеном у новочасному «Полтава-ленді», а про сум’яття й щирість душі, про химерного пана-характерника, яким, зрештою, і був, мабуть, шановний Іван Петрович Котляревський.

Текст Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА

Все статьи номера