Роман с...

Вікторія Альошина-Костюкова: “Для мене не існує замкнених дверей”

— Пані Вікторіє, чим є для Вас Київська оперета?
— Театр — це моє життя. Моя мама, яка рано відійшла в інший світ, завжди повторювала: «Моя Віта буде артисткою». Дуже красива жінка, педагог молодших класів, вона сама любила співати і танцювати. Спочатку ми мешкали у Молдові, а закінчувала я загальноосвітню школу у містечку Знаменка — батьківщині відомих особистостей: баритона Большого театру Євгена Кибкала, солістів Московської оперети сестер Агєєвих, народної артистки України, артистки Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Неоніли Білецької, співака Віктора Шпортька. У цьому невеличкому місті була дуже розвинена самодіяльність. Моя акторська кар’єра почалася з Будинку піонерів, куди з Ростова-на-Дону приїхала молода людина, яка мріяла стати режисером. Віктор Ільєв організував драматичний гурток, де ми студіювали навіть сценмову. Згодом він поставив «Снігову королеву». Я була впевнена, що гратиму саме її, а молодий режисер призначив мене на роль бабусі. Я, звичайно, засмутилася, але він запевнив, що окрім мене цю роль ніхто не зіграє. Так я захопилася театром, цікавилася драматургією, у 10-му класі організувала драматичний гурток. А одного разу режисер приніс мені програму вступу до ГІТІСу ім. Луначарського, куди після школи я ризикнула вступити на факультет музичної комедії, хоча документи подавала і в Щукінське, і в Щепкінське, і, навіть, до циркового училища. Приймальну комісію дуже вразили моя басня «Щука» Леоніда Глібова та українська народна пісня «Ґандзя». Керівником нашого курсу був Йосип Михайлович Туманов, який тоді очолював Большой театр. Ми студентами були задіяні в учбовому процесі на курсах визначних режисерів 20 століття — Покровського, Гончарова, Завадського, Кнебель, які і в спілкуванні зі студентами, і в подачі матеріалу були неперевершеними особистостями. Я навчалася на курсі разом зі своїм чоловіком Володимиром Костюковим. Нашими сокурсниками були тепер відомі для театрального глядача народні артисти Росії Тамара Синявська, Володимир Войнаровський, на паралельних курсах навчалися Лев Лещенко, Володимир Винокур. У дипломній виставі «Фіалка Монмартра» Кальмана я виконувала партію Нінон. Керівництво Одеського Театру музичної комедії запросило нас із чоловіком до театру. Та нас не хотіли відпускати, мотивуючи це тим, що ГІТІС готує митців для Росії. Але нам пішли назустріч: я із села Шабо Одеської області, чоловік — киянин. В Одеському театрі нам пощастило працювати з цілою плеядою акторів, зокрема, неперевершеним народним артистом СРСР Михайлом Водяним, народною артисткою України Маргаритою Дьоміною, чудовим режисером Матвієм Ошаровським, вистави якого визначалися зворушливістю, неповторним смаком і актуальністю — «На світанку» Сандлера, «Витівки Хануми» Кончеллі, «Лівша» Дмитрієва. Співаючи в театрі провідні партії, я водночас навчалася в Одеській консерваторії ім. Нежданової в класі професора Зінаїди Тарасової. Дипломною роботою була партія Віолети з опери «Травіата» Верді, яку я співала у супроводі симфонічного оркестру консерваторії. У моєму репертуарі були вокальні партії Марфи з опери Римського-Корсакова «Царева наречена» і партія Джильди з опери Верді «Риголето».
1978 року знаний Володимир Володимирович Бегма запросив нас із чоловіком до Київської оперети. Бегма був унікальною особистістю, за час роботи в театрі поставив багато визначних вистав — «Сільва», «Холопка», «Три мушкетери», «Товариш Любов», «Місто на світанку».   
— Хто був Вашим авторитетом у творчості?
— Не буду оригінальною, якщо скажу, що в дитинстві я збирала листівки з фотокартками популярних кіноакторів — Тамари Макарової, Алли Ларіонової, Алли Тарасової. А коли приїхала до Москви, захоплювалася творчістю народної артистки СРСР Марії Бабанової.
— Якого режисера Ви можете назвати «своїм» ?
— Певною мірою, режисер має бути диктатором, але він повинен любити акторів, вірити в них. Режисери, з якими мені довелося працювати — Ошаровський, Митницький, Владимиров, Бегма, Сміян, Струтинський — були і є неординарними особистостями.
— Ваша кар’єра позначилася виконанням знакових партій — Сільви, Розалінди, Теодори та багатьох інших. Про яку Ви мрієте сьогодні?
— Можливо, це Доллі із мюзиклу Хермана «Хеллоу, Доллі». Відчуваю, що в мені закладено багато драматизму. Можливо, у режисерів виникне бажання скористатися цим.
— Яким чином Ви готуєтеся до ролі?
— Роль готується цілодобово, протягом часу постановки вистави. Роль не вчать, а вживаються в неї і щоразу іде пошук характеру персонажа. Все складається в результаті творчого пошуку в процесі репетиції. Важливо, щоб на сцені між партнерами був контакт і взаєморозуміння, навіть на рівні погляду. У своїх творчих роботах я завжди намагалася торкнутися серця глядача, не залишити його байдужим.
— Чого нині не вистачає молодому поколінню акторів?
— Акторської майстерності. Випускники консерваторій — чудові вокалісти, проте, актором треба не тільки народитися, а й стати в результаті копіткої роботи над собою. Багато залежить від режисера, який зможе відкрити в акторі все нові і нові грані його таланту, цілий спектр його можливостей, в результаті чого актор стає індивідуальністю.
— Що є для Вас головним поза театром?
— Сім’я! У мене двоє дітей. Дочка Тетяна — дизайнер, закінчила Національну академію легкої промисловості. Нині працює в Національній опері майстром-гримером-пастижером. А син Володимир чудово володіє німецькою мовою, тепер серйозно зайнявся вокалом. Виконує вокальні твори Генделя, Моцарта, Чайковського, і, на мою думку, робить в цьому значні успіхи.
— За роки роботи в театрі Ви маєте великий досвід творчої роботи. Чи немає у Вас бажання поділитися ним із молоддю?
— Я — доцент Інституту мистецтв Національного педагогічного університету ім. Драгоманова, викладаю вокал. У мене є учні-студенти, якими я пишаюся.
— Наскільки Ви сприймаєте сьогодення? Чи Вам цікавіше жити у вигаданому світі?
— Мрії, мрії… Сьогодні треба бути реалістом. Мене ж виховували у найкращих традиціях порядності та щирості. Але моє творче життя було складним, навіть драматичним. Випробування були майже жахливими. Але, незважаючи ні на що, я вдячна своїм недругам, бо саме завдяки їм я окріпла духовно. Я завжди досягала мети, яку ставила перед собою. Для мене не існує замкнених дверей — я відчиняю їх самостійно, завдяки своїй енергії та працелюбності.
— Чи властиве, на Вашу думку, поняття дружби в театрі?
— В театрі ймовірна тільки повага. Навряд чи хтось із колег поступиться роллю заради іншого. Кожен актор має довести керівництву свою правоту. Друг же готовий заради тебе на все. Це мій чоловік. У Київській опереті він блискуче виконував ролі Боні, Негоша, Стефана, Наполеона, Лівши. Володимир і досі у чудовій вокальній формі. Ми неодноразово виступали з концертами в Палаці «Україна». Тепер він працює у Заслуженому ансамблі пісні і танцю Збройних Сил України.
— Свого часу Ви виконували роль Теодори у виставі «Містер Ікс» Імре Кальмана. Нині працюєте над роллю Кароліни. Яким Ви відчуваєте цей персонаж?
— Кароліна — особа енергійна, приваблива, любить закохуватися, обожнює сина, є своєрідним диктатором у спідниці. Але, з іншого боку, вона дуже кумедна. Глядач повинен не лише зрозуміти мою Кароліну, а й полюбити, а дехто і впізнати у ній себе. Вона набагато колоритніша і цікавіша за Теодору. На цю роль призначено кілька актрис, усім їм бажаю успіху. Коли я дивлюся на роботу інших акторів, намагаюся запозичити у них все найкраще, пропустивши це через своє «я». Пам’ятаю чудову народну артистку України Людмилу Сатосову у цій ролі в Одеському театрі музичної комедії. Прекрасною Кароліною в нашому театрі була народна артистка України Тамара Тимошко у минулій постановці цієї вистави. У Київській опереті є в кого вчитися.

Людмила Губенко

Все статьи номера