Наша пісня невмируща, як і наша дурість

Усе зроблено дивовижно просто. Уявіть собі вечорниці або досвітки у старовинній нібито хаті. Хто знає маленький зал «Даху», той це уявить легко. Так ось, у тій нібито хаті, на припічку, на домотканих килимах, сидять веселі хлопці й дівчата. Це Хор або «Дахабраха»-етно-хаос-гурт. Вони собі грають-співають на тому припічку. А на долівці (власне, під ногами музикантів і публіки, що сидить навпроти) тим часом розігрують балет-пантоміму на макбетіянський сюжет. Ця пантоміма актуальна і впізнавальна, тут без слів усе ясно, нічого пояснювати не треба, бо «Макбет» — вічна українська тема. Отак, мабуть, Курбас в Умані чи Білій Церкві ставив «Макбета» на початку 20-х років минулого століття, коли ще українська макбетівська отаманщина не втихомирилась. Якщо вона коли-небудь взагалі втихомирювалася.
…I все — майже без слів, хіба лише на початку хтось каже у темряві з припічка, що «все це почалося, коли ще й людей на світі не було». Тією-таки фразою вистава й закінчується. Решта — спів, музика, пластика, світло, колір, ритм, орнамент. Перераховую не з любові до арихметики, а ось чому: дуже рідко у театрі все перелiчене подають публіці так цілісно, як у цій виставі. Про іншу виставу можна легко сказати, що вона оформлена старовинними килимами та піснями. Про цю так не скажеш, тут мелодія «оформлена» візерунком килима — і навпаки.
Тут немає другорядних компонентів, усе — рівноцінне, бо перебуває на одній відстані від твоїх очей і вухів: і пісня, і губи того, хто її співає, і сльоза в його оці, й вишивка його сорочки. Зрештою, тобі здається, що ти бачиш пісню і чуєш колір. І все це об’єднане ритмопластикою танцю. Оця повнота впливу дає повноту враження, й сама собою формулюється проста думка, винесена у заголовок. Еге ж, наша пісня така сама безсмертна, як і наше макбетіанство, бо все це таке старе, що й справді, можливо, народилося раніше від нас.
Без усього цього сам собою сюжет «Макбета» не був би вартий майже нічого. Тим більше, що герої пантоміми не називають своїх імен, і важкувато збагнути, де ж там леді Макбет, а де дві означених у програмці Відьми. Мені здалося, що якраз Наречена Банко (Наталка Зозуль) і леді Макбет (Наталка Біда) і несли в собі потужне відомське начало. Як страшно і спокусливо вони танцювали! Ах, Господи, Боже мій, нічого нема на світі еротичнішого, аніж старовинне українське жіноче вбрання — й оці вишиті пазухи, з яких ось-ось вистрибне те, чого ти так ждеш і що тебе й досі ще, як не дивно, не погубило.

Віталій ЖЕЖЕРА

Все статьи номера