Вдаримо «Пектораллю» по замурзаності культури!

Уже третій рік поспіль експертна група театральної премії «Київська пектораль» готує і випускає у світ свій власний «бойовий листок» — видання, що має представляти театральний рік очима тих, хто 27 березня голосуватиме «за» і «проти», відзначаючи кращі театральні здобутки року. Цього разу матеріали «Вісника Пекторалі» друкуватимуться окремим блоком на сторінках «Контрамарки», і, як і у минулі роки, пересічний глядач, фан або «чорнороб» театру, а також його директор і головний режисер зможуть ознайомитись з тим, що думають з приводу тієї чи іншої прем’єри критики-експерти, на кого вони покладають свої надії, кому бажають перемоги.
З кожним роком дорослішаючи — адже ця театральна премія уже підліток, їй «тринадцятий минає», і вона от-от стане «№ 13», — «Київська пектораль» потроху змінюється. Щорічно відбувається ротація критиків в експертній групі: цього разу до списку «пекторальних» завсідників додались нові персонажі — журналісти Ганна Шеремет та Вадим Дишкант, музикознавець Олена Дьячкова. Але якщо експерти так і залишаються експертами, то колишній Оргкомітет з цього року називатиметься Комітетом з присудження премії «Київська пектораль».
До складу Комітету як головного керівного органу «Київської пекторалі» входять: Биструшкін О.П. — співголова, Рушковський М.М. — співголова, Безгін О.І., Богданович О.В., Євецька І.О., Ліновицька В.Т., Недашківська Р.С., Одинокий Ю.Д., Онищенко В.М., Петровський М.С., Круліковський Ю.О.
Деякі зміни відбулися і в порядку визначення номінантів премії. Починаючи з 2002 року, голосування щодо визначення номінантів і переможців відбувається у три етапи, причому на першому перегоні вистави-перетенденти переглядає і оцінює лише експертна група, тоді як Комітет у первісному відборі номінантів участі не бере. Цього разу, на відміну від попередніх років, експерти визначатимуть не претендентів, згідно затвердженому переліку номінацій, а вистави загалом. Вони рекомендуватимуть їх для перегляду на другому турі. І лише після закінчення спільного голосування експертів і Комітету на другому етапі (наприкінці березня) остаточно визначатимуться номінації, за якими присуджуватиметься премія.
Ще одне нове доповнення до Положення про присудження премії «Київська пектораль» повинно заохотити київських діячів театру стати не просто переможцями, а трикратними переможцями «Пекторалі»: організації-засновники порушують клопотання про присвоєння почесних звань тим митцям, які стали лауреатами премії три і більше разів.
Усі ж решта умов театральних перегонів Києва поки лишаються без змін: «Київська пектораль», заснована у 1992 році Головним управлінням культури, мистецтв і охорони культурної спадщини та Київським відділенням НСТД України, є міською театральною премією, а не конкурсом і не фестивалем. За неї голосують фахівці, а голоси підраховуються у таємній кімнаті 27 березня, і конверти з іменами переможців відкриваються під час вручення церемонії. Тому «Пектораль», крім того, що вона схожа на скіфську прикрасу, подібна до театрального детектива. Усі знають де, коли і як — але не знають, хто саме.
Бесідують заслужений артист України Олексій БОГДАНОВИЧ, але не як актор, а як голова Правління Київського міського відділення НСТД України — і кандидат мистецтвознавства Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА, але не як критик, а як керівник експертної групи театральної премії «Київська пектораль».

Ганна Веселовська: Існує така думка, що премія «Київська пектораль» не відтворює театральний контекст нашого міста, театральне життя столиці в цілому. Наскільки ти з цим згодний — чи ні?
ОлексІй БогдановиЧ Я не поділяю цієї думки. У структурі «Пекторалі» є дуже багато людей, яких я поважаю і шаную. Я знаю їхній фаховий рівень і думаю, що якби дійсно з’явилося яке-небудь визначне театральне явище, вони б його повз себе не пропустили. Оскільки експерти «Пекторалі» відслідковують усі прем’єри, переглядають практично все, то, певне, театральний процес просто є саме таким. Принаймні, нічого прихованого немає. Це, мабуть, була б якась «диверсія» з боку критиків, якби вони побачили щось цікаве і свідомо не звернули б на це увагу або не пустили когось на нього подивитися. Це абсурд. Якби щось було надзвичайно цікаве, воно неодмінно виплило б, так чи інакше.

Г.В. А чи було для тебе несподіванкою на минулій церемонії вручення «Пекторалей» нагородження тих чи інших митців? Адже ти також дивився вистави, прогнозував результати.
О.Б. Так, я дивився ці вистави, але не можу сказати, що я був в захопленні від якоїсь конкретної театральної події. Сказавши про захоплення, я би злукавив. Кажуть, мовляв, цей сезон був невдалий, але я про «невдалий» сезон чую кожного року. «Ну, от, не зовсім вдалий сезон, а от наступний буде вдалішим», — і так кожного року: все невдалий і невдалий. Тобто дійсно, вибирати дуже складно з того театрального процесу, який існує в Києві. Немає такого розмаїття жанрів, подій. Тому я розумію бідолашних критиків-експертів, які інколи просто з пальця висмоктують номінації. І тому я вважаю, що дійсно було б більш правдивим, якби певні номінації знімалися через відсутність достойних претендентів... Мені видається, можна від чогось відмовлятися.

Г.В. Тобто, треба йти шляхом зменшення номінацій?
О.Б. Так, тоді премія буде більш вартісною, і не треба нічого вигадувати. Є подія — значить, треба її висвітлювати, афішувати. Нема події — так і треба говорити, що не вийшло, не сталося. Значить, відбудеться наступного року. А щодо переможців... Мабуть, дійсно про виставу Малахова «Дядя Ваня» можна говорити як про подію. Але мені здається, що несправедливо нагороду за кращу чоловічу роль не віддали Володимиру Кузнєцову. Я би зі своєї позиції нагородив би «Пектораллю» за кращу чоловічу роль саме Кузнєцова, тому що я знаю, скільки ця людина працювала над цим матеріалом. Левова частка успіху цієї вистави залежить саме від нього.
Г.В. Зараз експертна група переглядає вистави усіх київських театрів гуртом. Але ж у нас поряд із театрами імені Франка, Лесі Українки та іншими, існують зовсім маленькі експериментальні театри-лабараторії. Може, було б слушно оцінювати їх якось окремо?
О.Б. Так, мені видається, що вони дійсно обділені увагою, може, й незаслужено. «Монстри» — Національні, академічні театри — своїм авторитетом притягують більше уваги, вони є більш солідними, мають кращі приміщення, більше можливостей для постановки і запрошення режисерів. Тому, певне, й справді слід виокремити ці невеликі театри, колективи, адже серед них дуже багато цікавих. Не можна сказати, що вони гірші чи кращі, але можливості в них інші. Адже якщо у великих театрах раптом станеться якесь одкровення, то воно одразу стане відомим, а якщо у невеличкому театрі, то можуть і не помітити, пропустити.

Г.В. У нас є номінації «краща вистава» і «краща вистава малої сцени (камерного театру)». Але ж мала сцена є й у театрі Франка, і у театрі Лесі Українки, а пошукові, експериментальні постановки з’являються не так на малих сценах, як у театрах-лабараторіях.
О.Б. Звичайно, номінації не можуть бути усталеними раз і назавжди, ніхто на цьому не наполягає. Все-таки, якщо «Пектораль» є живим організмом, то вона має реагувати на те, що відбувається саме протягом конкретного сезону. Я не прихильник того, щоб були раз і назавжди чітко визначені номінації, від яких неможливо відійти.
Г.В. Так, дійсно, театр навколо нас надзвичайно швидко змінюється. Існує певне розшарування театрального процесу на абсолютно елітні вистави — і вистави, розраховані винятково на комерційний успіх, тобто вистави кітчевого характеру. Театр різниться настільки, наскільки різноманітним у своїх проявах є наше життя. Скажи, будь-ласка, а «Київську пектораль» ти сприймаєш саме як фахову, цехову премію?
О.Б. Так, це, безперечно, цехова премія, тому вона така важлива для акторів. Хоча актори, режисери, театрознавці «грають» у те, що вона для них неважлива, але я переконаний, що це — гра. За незначним винятком, творчі люди все таки бажали б отримати цю премію. Тим більш, що це єдина премія в місті, альтернативної немає. Намагалися зробити інші, але, як бачите, не виживають вони. Навпаки, я думаю, що «Пектораль» більш престижна за рахунок саме того, що не пересічні глядачі, а саме професіонали оцінюють професіоналів. А заслужити увагу професіонала надзвичайно важко.

Г.В. А як ти ставишся до ідеї відзначати кращі продюсерські роботи? Адже зараз створюється багато арт-проектів.
О.Б. Так, це необхідно робити, хоча б задля того, щоб підтримати їхню діяльність, заохотити до подальшої творчої праці. Адже в порівнянні з тою ж Москвою у нас просто жалюгідні намагання щось зробити у сфері арт-проектів. Якої якості — вже Бог його там знає. Перший млинець — комом, другий також, то, може, хоч третій хорошим буде. Але хоча б показати, що їх зусилля помічено, хоча б авансом! Адже продюсери цим займаються, знаходять гроші під театральний проект. Та й глядачі ходять на ці вистави, дивляться, сприймають їх, навіть плачуть у залі. Я сам був свідком після вистави «Про мишей та людей»: одна знайома сказала, що вона дві години після спектаклю не могла говорити. Це зачіпає. Тому я думаю, що цю сферу театральної діяльності треба відзначати.

Г.В. А критиків ти б нагороджував театральною премією, чи ні?
О.Б. Мені ця ідея здається цілком слушною. Я кажу абсолютно серйозно. Адже чим ця професія відрізняється від інших театральних професій? Це ж той самий театральний процес! Людина не виходить на сцену, не керує виставою, не пише музику, але вона той процес висвітлює…

Г.В. …і він саме завдяки критикові залишається в історії.
О.Б. Тому відсутність такої номінації також є абсурдною. Це, принаймні, стимулювало б театральних критиків писати саме про київські вистави. Зазвичай, окремі театрознавці відмахуються від таких рецензій, адже гонорари мізерні, а так у них би з’явилася перспектива визнання.

Г.В. Разом з тим, проблема, що «Пектораль» як фахова премія існує надто закрито, поза життям міста, і про неї мало знають пересічні глядачі. Вона не має розголосу, гідної реклами. Можливо, цю ситуацію необхідно змінити?
О.Б. Звичайно, у такій формі, в якій «Пектораль» відбувається зараз, вона більше відбуватися не може. Це дійсно має бути «подія №1» театрального життя не тільки Києва, а й взагалі України. Хоча я думаю, що є багато причин, через які «Пектораль» не є такою, якою хотілося б її бачити. Перш за все, це фінансові причини. Я розумію, що не вистачає коштів на все. Але на ті кошти, що виділяються на цю премію, справді нереально зробити щось на відповідному рівні. Грошей вистачає тільки на те, щоб організувати більш-менш прийнятне видовище на церемонії нагородження, хоча й це інколи не вдається. Це ж справді важлива культурна подія в житті міста — і треба, щоб завдяки телебаченню, газетам про неї знали всі і всі її очікували. Треба було б розмістити рекламу у газетах, на телебаченні. А так певна інформація з’являється на ТБ хіба що постфактум.

Г.В. Тобто це є певний нонсенс, що інформація не з’являється заздалегідь на радіо, на телебаченні, відсутній справжній «промоушен» театральної премії?
О.Б. Абсолютно, це просто ляпсус. І таку ситуацію треба кардинально міняти. Адже це професійна, солідна премія, яку просто необхідно висвітлювати у ЗМІ.

Г.В. Можливо, «Київська пектораль» зможе перетворитися на своєрідний київський бренд, і треба продавати квитки на церемонію вручення премії?
О.Б. Я думаю, що це резонно. Церемонія нагородження проходить у хороших театрах, найчастіше — у театрі імені Франка. Є багато людей, які хотіли б подивитися це дійство і готові заплатити гроші. Можна було б зробити «фіфті-фіфті»: половину місць роздати театрам, а половину продавати у касах, для тих, хто прагне подивитися. Може, це б також принесло певні фінансові вливання. Я думаю, що можна було б підключити якихось людей, яким би це було теж корисно. Маю на увазі бізнес-структури. Але вони чомусь поки байдужі до вітчизняного театру. Необхідно змінити і суму грошових винагород. Це несерйозно, коли кращий режисер міста Києва отримує п’ятсот гривень. Він тут же йде в буфет і відзначає свій успіх з акторами, з друзями. Особисто йому нічого не залишається. Мені здається, що така сума просто ображає людину — або вже взагалі грошей не давати… Треба докласти більше зусиль з усіх боків. Міське Управління культури мусить поставитися до цієї події більш масштабно. Тоді ми позбавимося притаманної нині цій премії «містечковості». Київські театри і актори варті цього.

Г.В. Дійсно, зараз така театральна ситуація, що існує сталий глядацький інтерес до театру.
О.Б. Справді, якби театри були би порожніми, тоді й ціна премії була б іншою. Але, наскільки я знаю, глядач ходить до театру. Наприклад, у нашому театрі майже завжди аншлаги. Народ тягнеться до театру. Було ж колись, що 60 чоловік сиділи в залі. А якщо є публіка, значить народ цікавиться театром. Відповідно й ця премія мусить сприйматися тими, хто фінансує її проведення, адекватно — як потрібна глядачам. Можливо, хоч у цьому році щось зміниться. Ми повинні поміняти режисуру церемонії нагородження. Запропонували це робити іншому режисерові, котрий, як на мене, до цього дуже серйозно поставився. Мене здивувала його фраза, коли він сказав: «В принципі, час іще є». Мене вона дуже потішила, бо якби він це сказав на початку березня, то я б зрозумів, що це повна халтура, а коли він це сказав ще за півроку, то тут відчувається серйозність наміру зробити якісне видовище, зламати стереотип концертного варіанту, що існував до цього часу. Сподіваюся, якийсь злам відбудеться.

Г.В. Цього просто вимагає життя, і необхідно, щоб усі — і кияни, які прагнуть жити у європейській столиці, у культурному середовищі, і керівні структури — усвідомили, як важливо для життя міста мати справжнє театральне свято.
О.Б. Мене весь час бісить отой залишковий принцип фінансування культури. Безперечно, абсолютно все важливо у місті Києві: транспорт, мости, магазини. А от як доходить до культури — «ну, це ж може потерпіти»…

Г.В. Не може, тому що це обличчя міста! Як власне обличчя необхідно щоденно вмивати, так і про культуру необхідно дбати щодня.
О.Б. От тому наша культура така замурзана й бігає. Бачиш, це, мабуть, ховається у свідомості людей, від яких залежить такий стан справ. Він залишається на якомусь недорозвиненому рівні, ніби самі люди чогось не можуть у собі зламати. Тому таке ставлення до культури просто образливе.

Г.В. Як завжди, лишається сподіватися на краще, на те, що культура не буде «бігати замурзана». Бажаю тобі творчих успіхів, а майбутнім меценатам театральної премії «Київська пектораль» — не бути такими скромними і не залишатися в тіні, а йти до театру!

Все статьи номера