Режиссерская комната

Я дуже люблю цю людину!

Познайомилися ми з ним під час навчання в театральному інституті. І ось уже восьмий рік я, дипломований театрознавець, освідчуюсь у коханні дипломованому режисерові (і за сумісництвом — рідному кумові). І сподіваюся, що так буде завжди.
Народився Сашко у невеличкому містечкові Золочів на Харківщині. І хоч сім’я його до театру не мала жодного відношення, він з дитинства мріяв про акторство. Тож після закінчення школи — зневажив благаннями мами про кар’єру інженера і повіз документи до Харківського інституту мистецтв, звичайно ж, на акторське відділення. Склав іспити і був успішно зарахований до списків студентів.
Час навчання швидкоплинний, і рівно за 5 років про Олександра Андрієнка заговорили як про одного з найцікавіших молодих акторів Северодонецького драматичного театру. Але тоді пріоритети непосидючого Андрієнка уже зсунулися у бік сценографії та режисури. Не перестаючи працювати як актор, Олександр починає ставити в тому ж Северодонецькому театрі власні вистави: «Записки божевільного» (за М. Гоголем), «Гамлет» В. Шекспіра, де сам зіграв Гамлета (ця вистава свого часу отримала першу премію на фестивалі «Театральний Донбас»), «И на нирвану капала свеча» (на матеріалі віршів поетів Срібного віку; у співавторстві з О. Шмалем).
Паралельно з режисурою, Олександр захопився малюванням, зокрема — сценографією. Перші дві виставки його картин та макетів оформлення до вистав пройшли у тому ж Северодонецку.
Зрозумівши, що в акторстві йому вже затісно, Олександр залишає театр і їде до Києва вчитися режисурі. З першої ж спроби (що не є характерним для театрального інституту) стає студентом режисерського відділення, потрапивши на курс Р. Коломійця. У цей час він уже точно розуміє, що його покликання — режисура. Протягом навчання Сашко ставить «Бурю» В. Шекспіра зі студентами інституту, «Скупого лицаря» О. Пушкіна — у тому ж Северодонецькому театрі, його ж «Моцарта і Сальєрі» — у Тираспольському театрі.
Тут уже вимальовується творчий почерк режисера Андрієнка. Стає очевидним, що працювати з акторами він починає з «лікнепу», намагаючись долучити їх до пошуків істини, вимагаючи від них не механічного втілення поставленого завдання, але розуміння «надзавдання», до якого всі вони мають іти. Причому протягом «застільного» періоду він намагається збудити в своїх акторів інтерес до історії, над якою вони працюють, наштовхнути їх на роздуми і сумніви.
Такий підхід до справи дуже допоміг Олександрові, коли він після закінчення інституту поїхав працювати головним режисером до Тираспольського театру імені Н. Аронецької. Виявилося, що серед досить великої трупи власне дипломованих акторів можна перерахувати по пальцях, молодь же, яка працює в театрі, про акторське ремесло знає тільки те, що змогла опанувати самотужки. Тож не дивно, що молодий режисер досить швидко завоював популярність як людина широко ерудована і безумовно талановита. Він же сам талановитими вважав акторів, з якими йому довелося працювати. Недаремно вистава «Моцарт і Сальєрі» у 2002 році отримала першу премію за режисуру на «Тернопільських театральних вечорах».
Та, як це часто буває, у творчість втрутилася політика. Придністров’я накрила нова хвиля боротьби за незалежність. Отже, перед Сашком та його родиною постала непроста альтернатива: прийняти громадянство Придністров’я — чи повернутися в Україну. Вони обрали останнє.
Про той період Сашко згадує з невимовним жалем. Йому шкода міста, яке саме надихає на творчість, величезного приміщення театру, де можна було ставити чудові вистави, та найбільше він, усе ж таки, шкодує за акторами, яких йому довелося там залишити.
По приїзді в Україну Олександрові пропонують поставити «Слугу двох панів» К. Гольдоні у Севастопольському театрі на Великій Морській — і він знову виявляється на висоті. Але серце кличе до Києва, тим більше, що тут залишалися його друзі і вчителі. Тож Сашко приймає рішення і по декількох роках повертається до міста своєї студентської молодості. Й одразу ж отримує замовлення на постановку дитячої вистави у Театрі оперети.
Цю виставу особисто я вважаю найкращою виставою Сашка — бо ж він поставив її за моєю інтерпретацією казки Г.-А. Андерсена «Дюймовочка». У цій виставі мені подобається все: і сценографія (Сашко робив її сам), і музика — але найбільше, звичайно, режисура. А коли так буває, що драматург задоволений роботою режисера?!
Зараз Олександр Андрієнко є режисером Театру оперети і мріє про антрепризу, де можна було б поставити «Гравців» М. Гоголя і «Вишневий сад» А. Чехова, а паралельно, працюючи над оперетою К. Целлєра «Продавець птахів», освоює нову для себе професію — режисера музичного театру.
А щодо власне зізнання, яким починалася ця стаття, то я справді дуже люблю цю людину, бо ж Сашко не лише талановитий режисер і сценограф, а й просто надійний друг, а це у нас час, погодьтеся, все ж таки — рідкість.

Леся ВОЛОШИН

Все статьи номера