Роман с...

Хто про що, а Віктюк – як завжди, про ніжність, красу і радість

Коли не зважати на антрепризи, що їх, як і вовка, ноги — чи то пак, колеса, — годують, то, здається, серед репертуарних театрів немає такого стаціонарного колективу, котрий стільки подорожував би світом, як це робить Театр Романа Віктюка. Хто іще з гастролерів ризикує приїздити до Києва більше за раз на рік, та ще й з тими самими виставами? Віктюк же, немов встановивши із глядачем якісь особливі, теплі, сімейні стосунки, не боїться йому надокучити постановками, слава та інтерес до яких, певне, давно вже мали б залишитися у минулому. Роман Григорович виховав свою публіку не тільки у чужих містах (щорічні гастрольні маршрути його театру проходять не лише через кордони СНГ: він постійно буває в Ізраїлі, США, країнах Європи). Режисер і у себе в Москві вибудовує роботу таким чином, що навколо його прем’єр серед вірних глядачів завжди існує ажіотаж. Віктюк свято вірить у те, що театр існує для людей, він знає: напівпорожня зала і в акторах, і в глядачах вбиває віру в те, що вони потрібні одне одному.

«У Росії тепер не варто говорити, що ти «бандерівець»
— Романе Григоровичу, Ви привезли до Києва та інших міст України репертуар, уже знайомий нашому глядачеві, тоді як дві останні прем’єри — за п’єсами Олбі та Шмітта — у гастрольну афішу не увійшли. Чим Ви керуєтесь, складаючи репертуар гастролей?  
— Кожна вистава — це дитина, а діти ростуть, мужніють, або дурніють. І глядачеві, котрий нас знає не один рік і вже став для нас своєрідною театральною ріднею, ми показуємо, як росте і формується ця дитина, як вистава змінюється у гірший або у кращий бік. І «Саломея», і «Майстер і Маргарита» вже виросли, вони живуть самостійно, але свої перші кроки робили завдяки ніжності і любові киян, бо ми одразу після прем’єри привозили їх до Києва. А є у нас діти, які ще маленькі... Що ж до останніх прем’єр — «Кози» та «Останнього кохання Дон Жуана» — то вони приїдуть у Київ найближчим часом.

—  Ви так часто освічуєтеся в любові до України — чому ж не повертаєтесь сюди працювати?    
— Те ж саме нещодавно спитав у мене один телеглядач, на думку якого я повинен очолити один з провідних київських театрів. Він просив, аби я прямо у прямому ефірі пообіцяв, що повернуся в Україну і буду тут працювати. Однак мене сюди ніхто не запрошував, тож і говорити нема про що.

— Немає відчуття, що Ви чужий в Москві?
— Ні, я у Москві вчився, і вже стільки років живу і працюю... Хоча і називав себе «бандерівцем» навіть тоді, коли такого слова не можна було вживати. Утім, зараз у Росії знову не можна говорити, що ти бандерівець. До речі, я виступив у помаранчевому светрі на російському телебаченні десь за два місяці до подій на Майдані. Мене потім розпитували, як я здогадався одягнутися саме у колір майбутньої революції? Я сам не знаю, чому я купив цей светр і чому одягнув його саме на цю передачу, яку потім показували і в Києві. 

«Нема історії і минулого, є тільки сьогодні»
— У чому полягає найбільша проблема для режисера, який прагне весь час оновлюватися: у пошуку нових засобів виразності — чи нових ідей, нового змісту, який ці засоби диктує?  
— Проблема оновлення вирішується дуже просто: весь час треба пам’ятати, що тобі дев’ятнадцять років і кожного разу ти починаєш все спочатку. Пам’ятати, що на старті стоїть чоловік з пістолетом, який зараз вистрілить, і ти повинен бігти, аби першим прийти до фінішу, першим перетнути фінішну стрічку. Але на цьому не зупинятися, а бігти далі. Проблеми виникають, якщо немає бажання знову і знову починати все спочатку. Я завжди кажу тим, хто приходить на наші вистави: знайдіть хоч одну мізансцену, один хід, які повторювалися б. 

— Критики, до речі, останнім часом якраз і дорікають Вам за те, що у Вашому театрі сформувався так званий «фірмовий стиль Романа Віктюка», який переходить з вистави у виставу.
— У «Дон Жуані» нема ніякого повторення, це тільки сліпий, або той, хто заснув, може там таке побачити. Олена Ямпольська, наприклад, написала про «Дон Жуана» прекрасну статтю. І блискучий петербурзький критик Тетяна Москвіна сказала, що це двадцять перше століття. Це не я кажу, це критики говорять. Але загалом я не звертаю на це уваги, я рідко читаю те, що про нас пишуть, — що я, хворий?..

— Ви порівняли життя у мистецтві з постійною готовністю спортсмена на старті. Не втомлюєтесь від того, що весь час треба бігти? 
— Ні. Якщо людина усвідомлює, що їй дев’ятнадцять, вона постійно заряджається енергією «саморуху», яку дає нам Небо. Це як у дитинстві — діти, скільки б не бігали і не гралися, не втомлюються, вони досконало володіють своєю енергією, тому що весь час кажуть світові «так». Коли ж людина починає говорити «ні», то колесо вічного двигуна у неї всередині починає зупинятися, вона перестає усвідомлювати сенс свого життя, своє призначення перебувати у гармонії зі світом. Я весь час кажу «так», а якщо хтось каже «ні», то я не чую. Або роблю вигляд, що не чую — таке буває частіше. І наші актори теж весь час кажуть «так». Театр має бути дитячим майданчиком, на якому всім цікаво. Бачиш порожні стіни в моєму кабінеті? Уже два роки тут збираються повісити фотографії з наших вистав. Але все це дурниця, тому що нема історії, нема минулого, є тільки сьогодні. Щойно цей кабінет буде оздоблений величезними фотографіями з вистав, значить, ми зупинилися. От книжки на полицях — це інша річ: бери, читай! Це те з минулого, що має входити у тебе. Є інструмент (рояль — В.Д.): сідай, грай! Є екран: став плівку, яку хочеш, дивись з ранку до ночі! І музику можеш слухати, яку хочеш! Двері тут весь час відчинені — ось це і є кабінет головного режисера, художнього керівника театру. Це теж дитяча іграшка. Хочеш — сиди тут, хочеш — лежи. Актори після нічних репетицій, аби пізно не повертатися додому, інколи навіть тут ночують. І нічого не пропадає, ніхто нічого не краде.

— Що є стимулом для гри на «дитячому майданчику», який Ви створюєте?
— Перед тим, як людина приходить у цей світ, янголятко своїм пальчиком торкається її під носом, і там залишається маленька ямка. До появи у цьому світі ми знаємо все про Істину, Добро і Красу. А потім весь наш життєвий шлях є пошуком того, що ми знали: Істини, яка є абсолютною, Добра, що визначає наші стосунки зі світом, і Краси, яку ми втілюємо в акті творчості, у даному випадку — на сцені. Нічого іншого немає. І якщо людина не усвідомлює ієрархію цих фундаментальних принципів буття — Істини, Добра, Краси, — то в її житті не буде сумлінності, не буде етичних норм, які є обов’язковими для поводження на землі. Кожний повинен зробити вибір: красти — чи зберігати своє добре ім’я. Я — за збереження доброго імені.

«Люблю людей, які, пройшовши через страждання, приходять до радості»
— Ви часто кажете про Істину, Абсолют, навіть не боїтеся Бога згадувати. Чому не ставите вистав, у яких був би присутнім Творець? 
— У кожній нашій виставі є те Світло, яке осяює все, що відбувається на сцені. Навіть у «Служницях» звучав «Реквієм» Верді, саме та його частина, яка очищувала простір від зла, темряви, котрі панували у ньому впродовж дії. І в «Священних чудовиськах», поставлених на сцені Російської драми з Адою Роговцевою, була тема плачу за втраченою красою, за свободою. Через ці речі у виставах і втілюється Творець. 
— Що визначає ті чи інші теми, проблеми, які Ви порушуєте у своїх виставах?
— Усе, врешті решт, залежить від тої енергії, яка бринить у суспільстві, і нашої здатності цю енергію акумулювати. Вона буває або негативною, або, навпаки, гармонійною. Треба відчувати дисбаланс, який виникає у суспільстві, пов’язаний, наприклад, з приходом у світ нового покоління. Молодь може бути дуже агресивною, однак це ще не означає, що її енергія негативна. Ця агресія може виникати внаслідок гострого бажання пізнати життя, увійти в нього. Однак люди часто кричать, що молодь несе негативний заряд. І тоді, у відповідь на цю нестримну енергію молодості, треба ставити «Механічний апельсин». А є періоди, коли на перший план виходить туга за красою, за ніжністю, за коханням. Коли у Російській драмі я ставив Кокто, то на останній репетиції сказав акторам: «Бесарабка», думаю, обов’язково прийде на виставу, і якщо серця цих людей хоч трохи зворушаться, якщо в них виникне бажання відчути красу, то вистава житиме довго. І «Бесарабка» нам сказала: так, ми сприймаємо красу, якою просякнута вистава. І Ада Роговцева дванадцять років грала «Священих чудовисьок» при аншлагах. Для Києва мені це видається неймовірним. Але це було. І коли ми поставили «Даму без камелій», де теж є тема бажання і неможливості кохання, «Бесарабка» знову сказала «так». Після вистави вона аплодувала не лише нам, а й собі, своїй тузі за коханням, за мрією. Скільки разів ми приїздимо в Київ — ці люди знову йдуть до нас, щоб висловити свою спрагу кохання і краси. Одного разу газети навіть написали, що коли я пішов за лаштунки, то хтось із глядачів цілував сцену. І коли молоді люди били шибки, щоб потрапити на вистави, то вони теж виявляли своє бажання бути причетними до того, що зветься красою. І я кричав міліціонерам: в’яжіть мене, а не цих дітей, бо це я спровокував їх на такі дії, вони не винні, що хочуть бути тут, з нами, а не з вами.  

— Як Ви, правовірний греко-католик, почуваєте себе, коли для сотень, тисяч глядачів стаєте кумиром? 
— Який кумир?! Це газети таке пишуть, а я не вірю. Коли мені приносять книжку і просять автограф, то я завжди пояснюю, що не маю права привласнювати собі славу, яка належить Творцеві. Пишу на початку велике «Т», а у слові «Віктюк» замість «т» ставлю чорний хрест.   

— Ви колись казали, що радянська система спокушала Вас, як і інших Ваших колег по режисерському цехові, всілякими «брульянтами», однак Ви на них не купилися. Немає відчуття, що тепер доводиться продавати душу «Бесарабці»?
— З чого ти взяв, що ми продаємося? Ми ж не ставимо розважальне шоу «Кицьки», а граємо на кращих столичних сценах, де халтурі немає місця. А якщо категорія публіки, яку звуть міщанською, буржуазною, до нас приходить, значить, вона за свої великі гроші хоче побачити щось дуже їй необхідне. Ці глядачі купують дорогі квитки, приносять кошики квітів, дарують акторам дорогі подарунки...

— Ви якось сказали, що не можна викидати на смітник усе з минулої епохи, дітьми якої ми є. Що було доброго у тій радянській епосі, яку ми зараз критикуємо, і чим завинила перед нами наша сучасність?  
— У тій, радянській системі ми страждали від відсутності свободи, однак мистецтво має можливість розквітати навіть в умовах терору. Терор, звичайно, річ жахлива, але той цинізм, який ми маємо зараз, іще страшніший. Ось про що треба кричати! Цей цинізм можна подолати тільки ніжністю, любов’ю, добром. Театром абсурду цього не зробиш. Не допоможуть і релігійні заклики: у країні, де атеїзм стільки десятиліть був нормою, неможливо одразу пробудити в людях бажання йти духовним шляхом до Бога.

— Ви як митець вижили в умовах терору, а зараз у Вас є якісь особисті страхи?
— Перш за все, боюсь нещастя, яке може трапитись у мене вдома — у Львові, в Україні, у Києві. Це для мене було б найстрашніше.

— Вам хоч і дев’ятнадцять, однак Ви свої роки так насичено прожили, що маєте право винести цьому світові вирок: чого у ньому більше — радості, щастя, чи горя і страждань?   
— У моєму житті більше радості.

— Дивлячись на Вас, у це віриш, але я питаю про світ, про інших людей.
— Звісно, у світі більше горя. Але я люблю людей, які, пройшовши крізь страждання, приходять до радості.

Бесідував Вадим ДИШКАНТ

Все статьи номера