Портрет театра

Народний театр «Товариш» не запрошує! У нього приходять самі

 Історична довідка: театр-студія імпровізації «Чорний квадрат» створений у 1991 році. Займається постановками класики, експериментами у царині театрального мистецтва. Навчає майстерності актора молодь — і не тільки (вікові обмеження не встановлені). Головний ідеолог — Анатолій Нєйолов. Актив — близько півсотні вистав.

Очима режисера
Анатолій Нейолов — людина без фанатизму. Спочатку — сім років баскетболу, потім — потенційна вірогідність військового інституту, врешті — театр. Хоббі — робота. Улюблені книжки — без кінця змінюються. Вважає, що режисер повинен бути всеїдний.

Пряма мова:
«Коли створювали народний театр «Товариш» («Чорний квадрат» — це прізвисько; так його назвали глядачі у зв’язку з чорним оксамитом, який був розстелений по периметру і на якому грали актори), то певної ідеї не було. Існувало просто нестримне бажання грати у живий театр. А імпровізація — це творення водночас із виконанням. На відміну від професійного театру, де найважливіше — подати п’єсу, у нас усе відбувається через ланцюжок вправ, через самого виконавця ролі, його психіку, свідомість. Таким чином виробляється здатність до швидкої реакції, коли актори розуміють одне одного не з півслова, а з півподиху. А якщо хтось хоче на сцені «висмикнутися» — це повинно бути органічно, становити частину дієвого ряду. Хочеш самовиразитися — виправдай. Тобто те, що не заборонено — дозволено. Усі жанри добрі, окрім нудного.
Ми відбираємо не талановитих, це взагалі нас мало турбує. Кожна дитина, коли народжується, має акторський талант, а далі — це вже питання виховання, оточуючих, набутих внаслідок того комплексів... Грати можна навчити завжди. Але важливо, чи володіє людина рисами характеру, необхідними для імпровізації. По-перше, це сміливість, по-друге — швидкість реакції, по-третє — разюче насичена уява, яку можна використовувати; також наш актор має не бути боягузом і дотримуватися елементарних законів внутрішньої дисципліни. Коли людина не відповідає цьому, то для нас вона нецікава. Краще, коли до нас приходять з багажем життєвого досвіду, бо ми показуємо людські взаємини у кризовий період. Саме через таку школу і формувався наш театр. Тут немає вікових та професійних обмежень. Наймолодшому учневі 15 років, і це не просто підліток, а самодостатня особистість. Для всіх існує одне обов’язкове правило: молоді люди до 18 років приносять письмову згоду батьків, що ті не проти занять у студії, а одружені — від чоловіка, чи дружини (! — Прим. ред.).
Щодо учнів. Якщо ледар має якісь здібності, то я одразу оголошую його нелюбимим, і свідомо цілеспрямовано пригноблюю. Він буде винний навіть у тому, що накоять інші. А є биті життям. Треба до них ставитися уважно. Значить, вони — улюбленці. Про це я кажу одразу. Так само, як одразу повідомляю, що до театру беру тих, хто мені подобається, а не просто здібних. І не обманюю.
У своєму театрі я не зробив майже нічого, що хотілося (хоча у поточному репертуарі близько 20 назв). Мав бажання попрацювати з Чеховим, Шекспіром...
Творчість інших театрів поважаю. Наприклад, «Маскарад» у Театрі імені Лесі Українки вразив масштабом зробленої роботи. Подобається гра головних героїв у «Швейку» в Театрі імені Франка. Безперечно, приємно спостерігати, коли хтось робить мистецтво по-іншому (маю на увазі «Дах»), а не всі підганяються під один стандарт.
Театр — це магія. Ті, хто ним займається всерйоз, це розуміють. А театральна система в цілому являє собою колосальну зброю, тому не всіх можна такому навчати».

Очима автора:
І ті, кого відбирають до цього театру, і ті, хто до нього не потрапляє, на запитання: «Чому саме сюди?..» — відповідають, що театр — це саме те, чого у їхньому житті на даному етапі не вистачає, що вони керуються бажанням краще освоїти мистецтво комунікації у широкому колі спілкування. Є такі, що — свідомо, чи ні — перефразовують великого Шекспіра і кажуть: «Розумієте, наш світ — це, в принципі, суцільна гра, а ми, відповідно, актори». Та, загартовані декількома екзаменами, які не дають бажаного результату (тобто серед прийнятих до студії, талановитих і не обов’язково, їхніх прізвищ немає), ці молоді люди охоче повертаються сюди через різні часові інтервали. Відповідно, режисерові випадає нагода побачити тих, що вступали десять і більше років тому. Конкуренція їх не лякає, хоча вона стає все масштабнішою («Раніше ми вибирали із десятків, а зараз — із сотень»). У цьому випадку всі дороги ведуть не до Риму, а до народного театру (ул. Єреванська, 11, тел. 242-63-18). Мабуть, тому, що він все-таки єдиний. Народний.

Світлана ДИШКО

Все статьи номера