Пойди в театр

«Ого! Удати трагіка я зможу...»

Поціновувачам експериментального просторово-часового мистецтва, мабуть, надовго запам’ятався «Макбет. Пролог», поставлений Владиславом Троїцьким у рамках проекту «Україна містична» рік тому. Але ті з глядачів, які його вже забули (хоча навряд таке можливо), разом із тими, які так і не побачили цього містеріального дійства, нещодавно отримали змогу остаточно збагнути, ЩО ТАКЕ ШЕКСПІР у Центрі Сучасного Мистецтва «ДАХ», переглянувши одну з найкривавіших трагедій Великого Вільяма «Річард III».

Отже, «прологований» Макбет — під емпіріо-екзистенційні мантри етно-хаос-гурту «ДахаБраха» — плавко перетік у так само «прологованого» Річарда.
По суті, ця вистава є безкінечним українським весіллям, де у ролі Нареченої виступає Смерть (напрошуються на аналогію «Криваве весілля» Ф.Г. Лорки, «Македонське криваве весілля» В. Чорнодрилського та безліч інших «невеселих свят», які, згідно з менталітетом кожного окремого народу, справляє світова драматургія).
Шекспірівський Річард — захланний до влади політично заангажований маніяк, з-під «пера» якого котились голови усіх, хто стояв на його дорозі (цікаво, що в ролі таких «голів» у виставі виступає кавун, свіжі пахощі якого навівають ностальгію за літом). «Наш» Річард — це гра на рівних ката та його жертв (до речі, катів тут грають три молодих актриси); це умовність, яку або сприймаєш одразу, або не сприймаєш взагалі; це барвиста пластична палітра, де 5 дій п’єси «втиснуті» у 45 хвилин вистави; це самозаглиблення — аж до архетипів грецької трагедії (бо «ДахаБраха» не просто створює музичне тло, а є звуково активною дійовою особою — хором, як «у стару добру античність»).
«Річард по-українськи» — це вишиті рушники, солом’яні ляльки, «Ой дзьоб-дзьобанець, пішла дівка у танець» — і направду красиві та навіть якісь «живі» велетенські білі маски, котрі актори знімають лише по закінченні земного життя свого персонажа, і котрі заворожують просто до дрижаків (Ігор Постолов, що грає Герцога Бекінгема, ламаючи «четверту стіну», так застигає біля ніг глядачів першого ряду в ту довгу мить, коли йому відрубують голову, тобто щосили б’ють сокирою по кавуну, що від хвилі тієї енергетичної сили, з якою, почасти необачно, граються актори, справді млоїть).
Тільки музика і танець, пісня і рух. Жодного шекспірівського слова, ніяких тобі «Ого! Удати трагіка я зможу...», «Нарешті сонце Йорка обернуло Звад наших зиму в літо світлодайне» чи «Амінь!», що його, за версією драматурга, у фіналі «...мовить Бог». Лише шалена концентрована енергія.
І «ДахаБраха» сидить в куточку сцени, наче на печі — зграя домовиків (навіть не просто печі, а «п’єцу», як кажуть у селах Західної України). Усе — немов у старій казці.
Недобрій. Але українській.

Ельвіра ЗАГУРСЬКА

Все статьи номера