Пойди в театр

Виховаємо чарлі чаплінів у власному колективі!

Кілька років тому всесвітня служба ВВС серед днів народжень Нобелівських лауреатів та винахідників велосипедів відзначила золотий ювілей першого сценічного показу п’єси Семюеля Беккета «Чекаючи на Годо». Наївності англійців, які вважають, що весь світ повинен знати, хто такі Беккет і вимріяний ним Годо, можна лише подивуватися. Адже в Україні, крім кількох лабораторних «вистав для обраних» на зламі 1990-х рр., ця п’єса не має серйозної сценічної історії. Її не наважився взяти до рук жодний Національний театр, а за межами Києва взагалі не ризикують вимовляти вголос подібну назву. Це парадокс, гідний пера того ж таки Беккета, оскільки п’єси абсурду в пострадянський період навіть включені до шкільної програми (!). Тож українським підліткам пропонується самотужки освоювати те, що не беруться осмислювати спеціально навчені для цього дорослі.
Литовський режисер Лінас Зайкаускас, який уже втретє приборкує київський кін (дві його попередні вистави — «Наше містечко» та «Вишневий сад» — відбулися у Театрі драми і комедії), навряд чи мав на меті надолужити прогалини шкільної освіти акторської юні з театру «Ательє 16». Прочитання Зайкаускасом цієї п’єси не має практично нічого спільного із тим високочолим інтелектуалізмом, який приписують їй гурмани драми абсурду Для нього текст «Годо», сакралізований генерацією «дітей квітів», — не філософська притча про життя, сповнене безнадійних сподівань на гіпотетичне «завтра», на краще, на майбутнє, а збірка гегів і анекдотів про клоунів-бомжів. Маски циркових Біма та Бома, які лише своїм незугарним виглядом уже можуть довести публіку до гомеричного реготу, стали у виставі Зайкаускаса вичерпним поясненням загадкового побутування персонажів Беккета. Тільки божевільні «килимові на пенсії» Естрагон та Владімір можуть говорити стільки дурниць протягом двох з лишком годин, не відрізняти реальний світ від світу арени і, наче здитинівши, знущатися один з одного. Під іронічним поглядом литовця дивний беккетівський текст враз втрачає весь нав’язаний фанами театру абсурду інтелектуалізм. Маразматичні клоуни покликані смішити зал, і не більше, а не висмоктувати філософські істини із прислівників і займенників.
Утім, зі сміхом у виставі театру «Ательє 16», попри всі намагання Зайкаускаса іронізувати над світом, поки що сутужно. Серйозна «фундаменталістська» гра молодих акторів обертає придуманих режисером пустотливих клоунів на задубілих малорухомих істот. Вони надто жалюгідні та банальні, аби викликати щось, окрім суму та нудьги. І лише іноді ситуацію рятує ексцентричний виконавець ролі Поццо — Сергій Стрельников, який точніше за інших відчув пародійний настрій режисера. Зрештою, можна іще кілька років почекати на Годо, допоки нещодавні випускники акторського факультету довчаться тому, що не встигли вхопити в «альма матер»: блазнювати, блефувати, шаржувати, гротескувати, а головне, не настільки серйозно ставитися до життя. Як заповідав великий Чарлі Чаплін.

Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА

Все статьи номера